1984 рік. Тобто, 36 років тому...
Я мав на той час 19 років, нині мені 55...
1984 рік... Глибокий-глибокий совок. До призначення Міхаїла Ґорбачова генеральним секретарем Компартії Радянського Союзу, тобто тодішнім президентом, ще рік. Ще рік до ґорбачовської Перестройки і Гласности, тобто до куцої совкової демократії. Майже вся Україна, крім західних областей, - російськомовна! До мого навернення в Націоналізм ще 5 років. Я - студент 2-го курсу фізфаку Дніпропетровського держуніверситету. Звісно, викладання було російською мовою. Я сам поза родиною був російськомовним. Навіть у родинному колі ми спілкувалися українською говіркою російської мови. Тобто, злегка спотвореною російською мовою - з г, не з ґ, менше редукованих звуків (масква, а не м'ааскваа, патамушта, а не п'тамушт, ги-ги) тощо. Лише після мого навернення в Українство я українізував свою тодішню родину. Українізував мовно та політично.
Фотосправою на той час займалися як дорогим хобі. Дорогим та часовитратним. Зйомка, проявка, сушіння фотокарток... Аматорська кіносправа - ще більш рідкісна, грошово та часовитратна справа. То була надзвичайно рідкісна та дорогуща річ - радянська аматорська кіносправа! Мій батько займався цією справою. І я перейняв у нього цю естафету.
Радянське аматорське хатнє (домашнє) кіно фільмувалося кінокамерою (на тоді дорога́ річ, як перші комп'ютери!) на кіноплівку форматом 1х8 мм виробництва фабрики "Свема" у місті Шостка Сумської области. Батько купував цю плівку, чорнобілу дешеву і дорогу кольорову, згодом зі студентської стипендії купував уже я. Після фільмування плівку надсилалося до Києва або до Шостки до державної лабораторії, яка за платню проявляла кіноплівку. Спочатку батько цим займався, потім цю архівну справу перейняв у нього я...
Так, на совковий час нами було витрачено дуже багато грошей, щоб мати хатнє (домашнє) архівне кіно. Але на сьогодні ми родинно-історично відшкодували тодішні витрати сповна! Мало хто нині має родинні кінофільми 1980-х років!.. А ми маємо родинне кіно навіть середини-кінця 1970-х!
Ось, кінофільм 1984 року. Не завжди якісна екпозиція та правильна діяфрагма (коли темно чи частіше надто світло, бо забагато впустив до об'єктиву сонячного світла), коли на плівці забагато пилу та ворсинок, і це передалося "в цифру" під час оцифрування аналогової плівки, коли сам кінофільм - німий, і тільки фірма, що нині оцифровує у відео домашнє кіно, накладає відповідну музику.
Мене, як режисера й оператора цього кіна, найменше в кадрі. Така доля оператора, на жаль. Але дивлюся цей свій радянський фільм і нині бачу - а таки я мав задумку сценариста-режисера і втілив її у кінофільмі! Простежується розвиток і хронологія подій, а наприкінці, коли ми покида́ли Костомарівку, я зфільмував доро́гу, що бігла назад, а ми машиною їхали геть із села... А от облич треба було знімати довше, частіше та крупніше...
І ще одне, якраз нині це кидається в очі. Я робив написи-заставки про різні епізоди фільму - українською мовою! "Тут було Стрилецьке" (тоді я ще не мав відчуття мови, тому - не Стрілецьке, від слова стрілець), "Кінець" тощо. Таки українство, що українським - пусте, що радянським - духом наповнювало нашу сім'ю, пробивалося назовні, і це бачимо у фільмі.
Частина перша.
Дорога на море. Пробите колесо. О, це був жах! Одного разу за весь 300-кілометровий шлях назад із моря ми міняли камеру у колесі разів зо п'ять! Потім, вже у гаражі, ми з'ясували, що в колесі стирчав внутрі шини цвях...
"Автомобіль - не розкіш, а засіб для пересування!" (©Остап Бендер). Заперечую! В Совку автівка була розкішшю! Блакитний "Москвич 412 ИЭ", державний номер 33-62 ДПЕ як нині пам'ятаю. "ИЭ" означало "исполнение экспортное" (виконання експортне), тобто якісне робили на експорт, але через якийсь огріх (ну, іноземцям все найкраще!) автівку пустили на внутрішній ринок...
Мій батько Якименко Григорій Васильович, 19.09.1940 року народження, у 1984 році мав 44 роки, на сьогодні 79 років, нині мешкає у місті Кам'янському (колишній Дніпродзержинськ) Дніпропетровської области.
Моя мати Якименко Любов Кузьмівна, 10.01.1941 року народження, у 1984 році мала 43 роки, на сьогодні 78, мешкає у Кам'янському.
Мій брат Якименко Ігор Григорович, 08.04.1968 року народження, у 1984 році мав 16 років, на сьогодні йому 52 роки, нині мешкає у Кам'янському.
Я, Якименко Андрій Григорович, 02.01.1965 року народження, у 1984 році мав 19 років, на сьогодні мені 55, нині мешкаю у місті Дніпрі (майбутній Січеслав). Я тоді мав чуба й вуса, ги.
15-20 липня 1984 року. Азовське море. Місто Приморськ Запорізької области. Ми тоді їздили відпочивати під Приморськ. Він і нині є курортним містечком. На той час ніякої інфраструктури для відпочивальників не було. Виїхав з Приморська в степ, на морське узбережжя, поставив намета - і відпочивай! Щоправда, за містом якісь "державні фірмачі" (інших тоді не було) ставили вздовж узбережжя дерев'яні вбиральні типу сортир, раз на кілька днів цистерною привозили питну воду, а за це збирали таку-сяку платню на виїзді в цю "цивілізацію".
Жовтий намет, пам'ятаю. Спали на надувних матрацах, на них же й плавали-купалися вдень. На бозна-де знайдених жердинках розпинали простирадла біля намету для затишку і захисту від сонця й вітру.
Несу питну воду у відрі. Привозили нам у цистерні 2-3 рази на тиждень на ввесь берег відпочивальників. Люди набирали в тару, яку мали - каструлі, відра, каністри.
Пливу бра́сом. Я й нині Дніпро (ріку) перепливаю брасом. Ото як вручиш бра́тові чи батькові кінокамеру, то тебе зафільмують, а так діла нікому не було до фільмування. Ні, розуміли, що потрібно для майбутніх поколінь. Але що цікавого буде нашим праправнукам про ці намети, бра́си, степ і морський берег у 1984 році? А сьогодні бачу - все цікаво, аж до найменшої дрібниці!
О, бензиновий пальни́к! Пам'ятаю і його. Підкачаєш повітря - буде обід. Еге, наприкінці тижня відпочинку піском здираєш кíптяву, гар і сажу із зовнішніх стінок каструлі...
Частина друга.
Місто Миколаїв, обласний центр Миколаївської области. 30-31.07.1984. Дуже коротка частина. У Миколаєві відвідали своїх родичів. Баба Гаша. Це для мене вона баба. Для мого батька вона є рідна тітка, сестра його батька. Батько (мій батько Якименко Григорій Васильович) мені відписує: "Баба Гаша - рідна моя тітка. Дівоче прізвище: Якименко Гапка Федорівна, заміжне - Чорноусько Г.Ф. Роки життя прибл. 1920-1990. Діти: Борис, Льоня живуть десь у Росії. Надя і Катя у Миколаєві. Зв'язку з ними немає". Тобто, у фільмі бабі Гаші 64 роки. Баба Гаша - рідна сестра мого діда Василя, що загинув у війну в Німеччині.
Частина третя.
Поля, комбайни... Колгоспна праця... В радянських фільмах часто-густо бачив такі рухомі зйомки степу чи дороги. Ну, і я таке зафільмував.
01.08.1984. Село Костомарівка, Бобринецький район, Кіровоградська область. Це село і нині є. На екрані напис: "Зустріч через тридцять років...". Батько не був у Костомарівці у своїх родичів вже 30 років (це станом на 1984 рік)!..
Хто новий у кінофільмі:
Якименко Захар Федорович (~роки життя 1918-1990, тобто на 1984 рік він мав 66 років віку), це рідний дядько мого батька, тобто рідний молодший брат мого діда Василя. Якименко Василь Федорович, старший брат, загинув у 1945 році на фронті, а його молодший брат Якименко Захар Федорович дожив до 1990-х. З дитинства з батькових розповідей його знаю як "дядько Захарко".
Якименко Катерина Антонівна, друга дружина Якименка Захара Федоровича, на 1984 рік їй десь під 60 років віку. Катерина Антонівна померла наприкінці 1980-х. Працювала вчителькою української мови та літератури у сільській школі села Костомарівка. Захар і Катерина мали троє дітей, значно молодших від віку мого батька Якименка Григорія Васильовича. Також тітка Катерина (для мого батька вона, звісно, тітка, але нерідна, а дружина рідного дядька), отже, також тітка Катерина мала від першого свого шлюбу дочку віком мого батька, що на час 1984 року жила в обласному центрі сусідньої области - у місті Миколаєві. Виходить, тітка Катерина народила четверо дітей!
Якименко Галина Василівна, у фільмі їй 55 років (гм, мені нині 55...). Для мого батька вона - з дитинства Галька. Це старша батькова сестра, але вони від різних мам. Народилася Галька у 1929 році, на сьогодні її доля нам невідома через внутріродинний розрив на політико-ідеологічному ґрунті у 1990-х роках. Я, Андрій Якименко, став причиною цього родинного розриву. Коли я став активно займатися з 1989 року політикою (тоді мав 24 роки віку), я публікував у місцевих газетах свої статті та інтерв'ю, гострота яких зростала з року в рік. Ці статті та інтерв'ю я розсилав конвертами усім своїм родичам по Україні. Не всім моїм родичам була моя ідеологія до вподоби. Оця тітка Галька (це вже для мене вона тітка) була неодружена (у 1990-х роках їй було понад 60 років), але мала дочку Олю, що віком на років 15 старша від мене, ця Оля є мені, отже, двоюрідна сестра і племінницею мого батька Якименка Григорія. Так оця Оля народжена Галькою від жида. Що там у них сталося не знаю, але мати Галина і дочка Оля жили у Миколаєві самі в квартирі, Оля росла без батька. Я студентом, у років 18 (приблизно 1983 рік), гостював у них кілька днів. Звичайна радянсько- українська сім'я й квартира, без жодного натяку на хоч крихту жидівства. Але мої антижидівські газетні статті 1990-х років розлютили Олю й Гальку... Вони тоді ж написали моєму батькові гнівного листа і після того зв'язок із ними розірвався. І ще одне. Мій дід Василь, Якименко Василь Федорович, той, що загинув у 1945 році у Третьому Райху, цю свою дочку Гальку народив від першої своєї дружини, яка померла під час Голодомору 1933 року. А мій батько Якименко Григорій є його, Василя Федоровича, сином від моєї бабусі Стеші (Якименко Степанида Іванівна), яка є мамою мого батька Якименка Григорія. Отже, батько в Гальки і Грицька (Григорія) один, а мами різні. Галька є рідною тільки по батькові моєму батькові сестрою.
П'ять кілометрів від Костомарівки було село Стрілецьке, яке через політику "неперспективности" й укрупнення, що її проводив у 1960-х роках тодішній керівник Радянського Союзу Микита Хрущов, це село Стрілецьке було розорано й зруйновано, а людей змушено було переселятися. Так моя бабуся Стеша, Якименко Степанида Іванівна, 1913 року народження, мати мого батька, разом з дитиною, моїм батьком, опинилася у Дніпродзержинську, нині місто Кам'янське Дніпропетровської области.
Сільський радянський пам'ятник загиблим під час Другої світової війни. Втім, тоді, у 1984 році, навіть я мислив категоріями ВОВ, тобто ВВВ, Великої Вітчизняної війни. Пам'ятник про війну 1941-1945 років, збудований до 30-річчя перемоги над німецько-фашистськими загарбниками, тобто у 1975 році.
Обеліск на честь загиблої медсестри-розвідниці Каті Мельничук, ім'ям якої названо цю сільську вулицю (зверніть увагу на "вулицю", сама ґрунтівка...).
На пам'ятнику - пам'ятні дошки про загиблих у війні 1941-1945 років односельців сел Костомарівки, Стрілецького та інших навколишніх сел. На пам'ятній дошці - ім'я мого діда Василя...
Мій дід Василь, Якименко Василь Федорович (14.01.1902 - 09.02.1945) батько мого батька, загинув у віці 43 роки 09.02.1945 року під німецьким селом Альт-Древітц, що біля міста Кюстрін. Тепер це польська земля і місто Костшин. Дід Василь був навідником ПТРів, протитанкових рушниць. На сільському пам'ятникові - список загиблих за неукраїнську державу СССР. Читаю серед цих імен: "Якименко В.Ф.". Це батько мого батька, мій дід Василь...
Частина четверта.
"Там, де було Стрілецьке". Заставки-написи я придумував і фільмував. Ми поїхали машиною з Костомарівки до того місця, де було село Стрілецьке, в якому народився у 1940 році і провів своє дитинство мій батько Якименко Григорій Васильович. Батько зворушений, розчулений і збуджений. Він, розмахуючи та вказуючи руками, пояснює де була хата, де подвір'я, де сусіди, де хрести на кладови́щі... Все уже на той час (1984 рік) зруйновано та занепало... Тут колись було село, доїлися корови, жили люди... Три хвилини фільму - нерізкі (і я є в кадрі, тобто не я фільмував), але я не став викидати цей брак: можливо, колись наші нащадки виправлять цей ґандж...
Дорога назад. На екрані: "Кінець"...
Ні, це кінець фільму, але не нашому родинному життю!
...Коли батько переглянув цей фільм, який я ось кілька днів тому надіслав батькам, він написав мені на Вайбер:
"Продивився фільм про море, Костомарівку, Стрілецьке, де пройшло моє дитинство і юність, багато згадалось... Заболіла душа і защеміло серце... Хотілося б побувать у Стрілецькому останній раз. Там могили мого діда Федора та баби Лукері і баби Оксани, та, мабуть, не судилося... Дякую за пам'ять. І питай, що тебе цікавить.".
Також батько сьогодні мені відписав: "У баби Лукері і діда Федора було 19 дітей. Я бачив живими: тітка Сарафина, діти: Іван, Катя, Іван від першого браку. Тітка Настя, дочка Полька, ти її знав. Василь - мій батько. Дядько Захар. Тітка Марія вмерла після війни досить молодою. Іще чув, що є дядько Іван, найстарший із них, що залишився у Київській області бо був жонатим.".
Баба Лукеря - баба мого батька, тобто моя прабаба. Вона народила 19-ро дітей! От би нині українцям таку народжуваність!
Ця розповідь моя - писалася на власних спогадах із фільму та на батькових спогадах про події, родичів і ту епоху...
Тривалість кінофільму: 29 хв. 45 с.
22.05.2020
©Андрій Якименко
