ХРАМ ПОРОХОБОТА

ХРАМ ПОРОХОБОТА

Обзивалівка "порохобот" мене вже не дратує й не гнівить. Це вже є ніби похвала за державницьке мислення і підтримку президента-державника Петра Порошенка, найкращого керівника України, якого ми мали за час Незалежности. Сепари й москалі нас обзивали ж укропами і кіборгами? Нам це сподобалося. Це тепер є ніби почесне звання або титул, ги.

Але кожен порохобот, що усвідомлює свою приналежність до Великої сім'ї державників, мусить же мати якийсь наче як у християн вівтар чи храм для поклоніння й жертвоприношення? Здається, ми, порохоботи, ще не маємо такого сакрального місця.

Так і я подібне думав до сьогоднішнього дня. Але Київ - столиця України - безмежно надихає своєю енергією та розкриттям духового вулкану у закутках української душі.

Побігавши столицею у справах я випадково вгледів Наш, порохоботський, Вівтар-Храм! Здається, я сотні разів, буваючи у Києві, простував повз це місце. Але сьогодні я став, як укопаний! Таж ось він - порохоботський Вівтар, ось він - Храм для поклоніння, жертвоприношень із сектантів Секти зради і сакрального пожирання жертовних хлібів... гм... шоколадок!

Рошен-крамниця - ось священний Храм порохобота! Ходи сюди, жери освячені цукерки, нюхай і вдихай на повні груди шоколадний запах "зради" - і ворогів буде повалено й ущерть розбито!

Слався, слався у віках священне шоколадне місце Храму - наш Roshen!!
😊

На світлині:
Roshen-храм затятого порохобота, Київ, біля Південного залізничного вокзалу (терміналу), вулиця Георгія Кирпи, буд. 3.
Знімкував 21 квітня 2017 року щасливий порохобот, що нажерся цукерок, і чернець храму Андрій Якименко.
😊

21 квітня 2017 року

РЕТРО НА ВОКЗАЛІ

РЕТРО НА ВОКЗАЛІ

Зустрів у Києві на залізничному вокзалі понадстолітнього діда. Він стояв такий старий і чорний, хоча й охайний та причепурений... Стояв похнюплений та нерухомий, як укопаний. І вже навіть неба не коптив, як було раніше, за його молодости. Він уже не гудів, не свистів, не чмихав і не кашляв, не пускав диму - чорного, а, бувало, й білого, - і не мчав чимдуж у далечінь...

Він стовбичив так, як його поставили люди. Навряд йому тепер дозволять кудись мчати, знову працювати. Дід тепер на пенсії. Довічній. Тепер він своїм чорним і страшним, старечим видом має розважати своїх і чужих онуків та дітлахів, що вештаються знічев'я по вокзалу й плутаються під ногами у батьків, які чекають на вокзалі на оголошення посадки на поїзд.

А я ще пам'ятаю цього діда молодим і жвавим! Я народився у 1965 році, а дід, мабуть, наприкінці 1890-х років. Але хоч я був дитинчам, я пам'ятаю, як цей дід жевжикувато бігав і снував туди-сюди повз наш дім, де ми жили у Кам'янському. Коли я у 7 років вже пішов до школи, то став щоразу рідше бачити цього чорного й задимленого вертлявого діда. А потім дід десь зник. Я вже й забув про нього...

І от я знов його уздрів на залізничному вокзалі Києва. "Здоров, дідусю! Як давно не бачилися ми!", - подумки звернувся я до діда, зазнімкував його, махнув рукою на прощання і пішов у своїх справах геть...

На світлинах (щойно знято):
Виставка рухомого складу історичних локомотивів та вагонів - на Центральному залізничному вокзалі Києва.
Старий чорний дід-паротяг Л-3191.
Знімкував уранці по приїзді до столиці 21 квітня 2017 року Андрій Якименко.
😊

21 квітня 2017 року