ШТІРЛІЦ. МОЇ ДИТЯЧІ СПОГАДИ*
* Допис 11 серпня 2014 року, Андрій Якименко, Фейсбук
11 серпня 1973 року Центральним телебаченням Радянського Союзу уперше розпочато показ патріотичного серіялу про Другу Світову війну "Сімнадцять миттєвостей весни" ("Семнадцать мгновений весны") про радянського розвідника у лігві спецслужб гітлерівської Німеччини (події весни 1945 року) росіянина полковника Максима Максимовича Ісаєва, він же штандартенфюрер СС Макс Отто фон Штірліц, знятого режисером Тетяною Ліозновою за романом Юліяна Семенова.
Мені тоді було 8 років і восени я мав піти до 2 класу радянської середньої школи. Пам'ятаю, як ми сім'єю - тато, мама, я і мій брат, на три роки менший за мене (не знаю, що він там міг розуміти) - щовечора нетерпляче збиралися перед нашим радянським чорно-білим телевізором "Горизонт", щоб із захватом переглянути чергову серію цього чи не першого радянського безкінечно-серійного фільму. Газети того часу писали, що вечорами вулиці сіл і міст порожніли, бо люд збирався "на Штірліца" перед своїми "ящиками". Часто-густо протягом всіх днів показу серіялу я був свідком суперечок і розмов дорослих про кількість серій цього фільму. Багато хто сподівався, що серій буде сімнадцять (бо сімнадцять же миттєвостей у тій весні!), і коли фільм завершився дванадцятою серією, то був розчарований: "Ех, слід же було зняти сімнадцять серій, як і "мґновєній" у Штірліца!".
Цікаво, що враження від цього фільму мали подвійні, так би мовити, наслідки. Ми всі - і дорослі, і діти - були в захваті від героїчної розвідувальної - ні, не шпигунської, який же "наш" Штірліц шпигун? тільки розвідник! - таємної роботи радянського розвідника. Але в той же час наслідком фільму була масова з'ява на стінах будинків та парканах, а коли у вересні розпочалося шкільне навчання - у зошитах школярів та на шкільних партах, написів російською "Хайль Гитлер!", "Штирлиц" та малюнків нацистської свастики. Фільм захоплював не лише незвичною темою і незвичним показом ворога (до цього серіялу всіх німців показували йолопами, телепнями і боягузами, що на вигук бородатого партизана з ППШ через плече всім батальйоном мерщій кидали свої шмайсери та хутко робили "Хенде хох!"). Саме з фільму я довідався про, як би це зараз сказали, "справжню Європу", нехай німецько-фашистську, але ж Європу! Такими незвичними нам здавалися відносини і діялоги у фільмі, далекі від радянського хамства з позиції "я начальник - ти дурак". Надзвичайно захоплювала німецька (європейська!) культура, субординація і дисципліна, пунктуальність і повага навіть найвищого німецького офіцера-високопосадовця до солдата-рядового. Як це позитивно контрастувало із міжлюдськими відносинами в тодішньому радянському комуністичному суспільстві, які ми вже бачили і розуміли (бо жили в них), попри свій малий вік! Ніби своєю дитячою, ще ніжною, шкірою відчувалося - "Чисто, аккуратно... Всё не по-нашему!" (к/ф "Особенности национальной рыбалки", 1998 р., Росія). Тобто, крім посилення радянського патріотизму та гордощів за наших таємних солдатів у тилу ненависного ворога, ми отримували розуміння, що ворог теж був дуже сміливим, розумним, хитрим та підступним і навдивовижу великим патріотом своєї "фашистської Батьківщини" і цей патріотизм не забруднений скотським ставленням до своїх співвітчизників, що перебувають на нижчих щаблях суспільної ієрархії.
Враження від серіялу на тодішнє радянське суспільство, дорослих і дітей, відмінність німецького порядку від радянскої (насправді - російської!) тупости і безладдя яскраво демонструються масовим наповненням юних і безвинних дитячих душ німецько-фашистськими, гітлерівськими символами, вигуками, жестами та - я навіть не знав тоді цього слова - ідеологією. І досі пам'ятаю, як, прокинувшись сонячного серпневого ранку, я, восьмирічний хлопчик, вийшов на балкон нашої двокімнатної квартири на четвертому поверсі нового (з білої цегли!) будинку. У дворі біля під'їзду сусіднього будинку я побачив згори знайомого мені хлопця, на кілька років старшого від мене, але не друга. Хвацько стукнувши підборами своїх радянських літніх сандаліїв, виструнчившись по-німецькому, різко кинувши уперед свою праву руку в нацистському вітанні, цей хлопець, щоразу повертаючись на всі чотири сторони світу, голосно горлопанив російською "Хайль Гитлер!" і щоразу сам же собі й відповідав російською "Зиґ хайль!". Так і стоїть перед очима фантастична для радянського часу 1973 року картина якоїсь гри, в яку сам із собою, не бачачи мене, грався цей хлопець: заллятий яскравим ранковим сонцем нового буденного дня порожній двір і луна, що ширяє околицями: "Хайль Гитлер! Зиґ хайль!"...
У той час я мав свого щирого шкільного товариша, мого однолітка і однокласника, Вовку Багрова. Я був ватажком у нашій дружбі і тепер я розумію, що моя першість в усьому проти нього пояснювалася вищою культурою, інтелектом, інтелігентністю, начитаністю та літературністю, що панували у моїй сім'ї. Ми часто-густо гралися в тодішні дитячі радянські ігри, як самі, так і разом з іншими однолітками. Під враженням фільму про Штірліца я одного разу придумав нову незвичну для тодішніх дітей гру - "шифровка Штірліца". Я приніс до школи - а це був вересень чи жовтень 1973 року, вже після повного показу "Сімнадцяти миттєвостей весни" - списаний таємними і незрозумілими знаками аркуш паперу (вже й не пам'ятаю, що я там писав) і дав товаришеві - "Прочитай шифровку Штірліца!". Звісно, Вовка не зміг анічогісінько розібрати в тій "шифровці". Тоді я витягнув з кишені інший аркуш - "ключ" - де проти кожної літери абетки стояв придуманий мною знак, і показав другові як писати і читати шифровки. Після цього на шифроманію захворів весь клас, побачивши як ми утаємничено щось пишемо і передаємо одне одному записки, навіть під час уроку, і ніхто, нахабно й підло розгортаючи наші письмена, не міг прочитати тієї абракадабри. Нашу гру перехопили однокласники, але моя першість та "шаманський авторитет" у шифрувальній справі швидко зійшли на нема, коли хтось недурний зрозумів, що можна вигадувати безліч різноманітних "ключів" для своїх таємних листів, і тоді шифровка, дійсно, стане "листом від справжнього Штірліца", незрозуміла тим, кому не треба.
Цікавий випадок з цією шифровкою запам'ятався мені як анекдот з тих шкільних років радянського другокласника, хоча минув уже сорок один рік... Ми тоді належали до початкової школи і кілька років нашим класним керівником була наша перша вчителька повненька жіночка-бабуся десь під 50-60 років (а ким вона нам тоді здавалася? звісно ж, бабусею!), прізвище якої я, на жаль, не запам'ятав, а от ім'я-по-батькови запам'яталося на все життя: Анастасія Мітрофановна. Анастасія Мітрофановна, як я тепер це відчуваю, була доброю до нас і, мабуть, любила як дітей, так і свою професію. Одного разу я на уроці написав якусь шифровку з декількох речень, згорнув цей клаптик паперу і, повернувшися назад до Вовки, що сидів на парті зразу ж з-заду, за спиною, передав йому послання. Можна було б і тишком-нишком переказати пошепки свою думку другові, але ж ми "штірліци", розвідники, тому - тільки втаємниченим каналом передати послання! Анастасія Мітрофановна побачила таке нахабне порушення дисципліни, підійшла до Вовки і забрала в нього мою цидулку. Розкривши цей таємний лист (тоді я ще не знав, що це все - незаконно!), деякий час "читаючи" його, і - я впевнений! - не второпавши нічого, запитала вже мене: "Це що таке?". "Шифровка...", - відповів я, сором'язливо червоніючи і потерпаючи, що моїм батькам розкажуть цю історію. Але Анастасія Мітрофановна щось мугикнула собі під ніс, згорнула папірця у декілька разів, підійшла до вихідних дверей класу і використала цей клапоть для фіксації дверей, що постійно прочинялись на протязі і цілий урок скрипіли. Коли продеренчав дзвінок закінчення уроку і всі вийшли на перерву, я схотів знайти і знищити "шифровку", але її вже в дверях не було...
Е-е-х, молодість! Е-е-х, юність! Е-е-х, Штірліц!
Вже ніколи вам не стрітися зі мною!..
