МАРІУПІЛЬ, МІСТО ФРОНТОВЕ...
Довідково.
Дніпропетровськ - Маріупіль
Населення (осіб):
1 млн. 50 тис. (Д) - 488 тис. (М)
Територія:
380 кв. км. (Д) - 244 кв. км. (М)
Засновано (совітська історіографія): 1783 р. (Д) - 1778 р. (М).
Наприкінці квітня-2015 з міркувань підтримання родинних зв'язків (у Маріуполі живе 54-річний мій двоюрідний по мамі брат Сергій Сімцов) та через одну сумну родинну подію кілька днів разом з братами з Дніпропетровщини я був у Маріуполі, Донецька область.
Вів у смартфоні щоденник поїздки.
Публікую для загалу польові замітки маріупільської поїздки.
08:20 год.
Дніпропетровськ, Центральний автовокзал. Рушили автобусом на Маріупіль.
09:50 год.
В'їхали до міста Запоріжжя.
11:50 год.
В'їхали до міста Оріхів, Запорізька область.
12:30 год.
В'їхали до міста Пологи, Запорізька область.
14:20 год.
Блок-пост після с. Куйбишеве, Запорізька область. Табличка українською для водіїв "Водію, зніми відеореєстратор!". Зупинили автобус. Троє військових з автоматами наказали вийти усім чоловікам. Перевіряли паспорти.
Зауваження:
- військовики не пройшлися вздовж салону автобуса (можна ж і сховатися між сидінь!)
- військовики стояли купкою в одному місці біля автобуса під час перевірки документів, а чоловіки підходили врізнобій і показували паспорти (можна ж у юрбі навмисне заховатися і не пройти перевірки!)
- нема чіткої команди вийти (я і кілька чоловіків, що уперше їхали і не знали порядку, сиділи у салоні автобуса, аж поки військовик не побачив нас у вікні і не крикнув у двері автобуса: "А ви чого не виходите?").
15:25 год.
Блок-пост на залізничному переїзді с. Розівка, Запорізька область (перед адміністративним кордоном з Донецькою областю). Таблиця-попередження водіям, щоб вимкнули відеореєстратори. Полк "Азов". Перевірка документів у чоловіків.
15:30 год.
Адміністративний кордон між Запорізькою і Донецькою областями. В'їхали до Донецької области.
16:15 год.
Блок-пост перед в'їздом до міста Маріупіль. Троє військових з автоматами зупинили автобус. Один зайшов до автобуса, перевірив якісь документи у водія, вийшов. Автобус в'їхав у місто. Нікого з пасажирів не виводили. На цьому блок-посту уперше побачив БТРи з крупнокаліберними кулеметами.
Маріупіль.
Наступними днями двоюрідний брат Сергій провів мене кількагодинною екскурсією містом. У Маріуполі я втретє у житті. Востаннє був 30 років тому ще за Союзу, якщо не рахувати однієї короткої відвідини кілька років тому. Цифра 30 років запам'яталася, бо мені тоді було 20 років (студент) і приїхав тоді я до Маріуполя на день народження брата Сергія. Гостював тоді кілька днів.
Маріупіль відрізняється від мого Дніпропетровська. Дніпропетровськ розташований на Дніпрових пагорбах, а Маріупіль у Приазовському степу. Маріупіль - пласке степове місто. Місця - досхочу! Широчезні й довжелезні центральні вулиці й проспекти. Простір! Навіть у центрі міста. Маріупіль своїми відстанями і простором нагадує Кривий Ріг, Дніпропетровська область, коли хто там був. Місто російськомовне. Навіть на слух чути трохи інший акцент російської мови, ніж у Дніпропетровську. Так, акцент слабкий, згодом на нього і не звертаєш уваги, але для новоприїжджого акцент попервах помітний. Люди зовнішністю не відрізняються від дніпропетровців. Але часто-густо бачиш смаглявих не від сонячної засмаги, а природного кольору темнуватої шкіри, чорних волоссям і очима, зі своєрідним типом обличчя містян. Це греки. Російськомовні, громадяни України, але етнічним походженням греки. Їх іще Катерина 2-га, імператриця Російської імперії, переселила у 18 столітті з Криму до Приазов'я. Наприкінці квітня у Маріуполі було вже дуже сонячно й спекотно. Не скажу, що сонце пекло немилосердно, але за кілька годин пішого ходіння містом я трохи не згорів. Надвечір був обличчям червоний як рак, а за кілька днів по тому шкіра злізла - сонячний опік. Ще впало в очі у місті - якась незаповненість людьми центральних проспектів. Київський Хрещатик або Дніпропетровський центральний проспект Карла Маркса - не йде ні в яке порівняння. У Маріуполі здалося, що місто напівпорожнє. Можливо, тому, що був вихідний і люди сиділи по домівках, або тому, що через воєнні дії поблизу Маріуполя багато людей виїхало з міста. Не знаю.
Щодо війни.
Проти Дніпропетровська у Маріуполі бачиш багато військових у камуфляжній формі. Містом їздять військові автомобілі як легкові, так і вантажні. У Дніпропетровську давно, з часу проголошення незалежности, не бачив військових у місті. Вони з'явилися лише навесні 2014 року - з часу російської агресії. Але у Маріуполі частота зустрічі військових на вулицях міста більша у рази. Військові без зброї, мабуть, у відгулах. Озброєних військових з автоматами, здається це не армійці, а Нацгвардія (МВС), часто бачив на важливих і центральних перехрестях міста, а також як охорону з автоматами біля мостів. Через усе місто течуть річки Кальміус і Кальчик. Міські мости під охороною Нацгвардії. Інколи військовики на мосту чи перехрестях зупиняли автомобілі легкові чи вантажні для перевірки - документи, салон, багажник, вантаж. Пішоходів військовики не чіпають, не перевіряють. Під одним мостом біля мостової підпори бачив огороджену міліцейською стрічкою ділянку і на жердині табличка з написом російською: "Не ходить! Заминировано!". Не думаю, що насправді мости у живому місті заміновано. Скоріш за все це є попередження, щоб біля мостових підпірок ніхто не вештався. Увесь час удень у Маріуполі чутно далекі вибухи. Я навіть спочатку і не звернув на ці звуки уваги. Так, щось десь далеко гримить ніби далекий грім грози. Але брат Сергій сказав прислухатися. І сказав, що це вибухи і стрільба артилерії на фронті - 20 кілометрів на схід від Маріуполя. Дійсно, прислухавшись до вибухів, я порахував, що вибухи чутно було усі кілька годин нашого походу Маріуполем (у дальших районах міста майже не чутно), а частота "грому" десь 3-4 рази на годину. Я зауважив, що діти граються, містяни розмовляють і ніхто на грім війни не звертає уваги - звикли. Місцеві кажуть, що вибухи з фронту краще чути уночі.
ОБСЄ.
13:20 год. Біля міського пляжу Маріуполя дорогою, паралельною берегу Азовського моря, проїхав кортеж ОБСЄ (Організація з Безпеки і Співробітництва у Європі): машина ДАІ, машина ЗСУ (збройні сили), біла машина ОБСЄ.
Міський пляж.
Міський пляж проритий шанцями (окопами). Я не фахівець у воєнній та військовій справі, тому оцінити грамотність будівництва фортифікацій не годен. У наметах і біля них бачив наших солдатів. Це вже не Нацгвардія, а українська Армія. Цікаво, що у цей вихідний і спекотний день на пляжі бачу немало відпочивальників із сім'ями та самотніх. Засмагають. Але купатися ще холодно. Рибалки ловлять вудками бичків прямо з берега. Війна війною, а мирне життя триває.
Мовне питання.
Маріупіль - місто російськомовне. Але банери, плакати, білборди, рекламу тощо написано переважно українською. Тобто, містяни українську, звісно, розуміють.
Випадок на мовну тему.
Невеличка крамничка. Черга до єдиної продавчині. Переді мною у черзі троє покупців, за мною двоє, сидять на кількох стільцях, чекають своєї черги ще десь троє-четверо. Звичайний крамничний гул, перемовини у черзі і покупців між собою. Надходить моя черга. Роблю замовлення продавчині українською мовою. Враз настає тиша. Бічним зором бачу як у мій бік повертаються усі присутні голови і у спину вперіщуються кільканадцять пар очей. Продавчиня, трохи зашпортавшись, мене обслуговує. Навіть кілька слів говорить українською. Але весь діялог вести українською їй, бачу, важко. Дякую, прощаюся, виходжу. Роблю висновок, що українська у Маріуполі дуже рідкісна. Носій української мови буде сприйнятий одразу як немісцевий. Але "мовної ненависти" немає. До речі, така ж сама ситуація у російськомовному Дніпропетровську не порушить крамничного гулу, українська не є дивиною. Знаю з власного досвіду.
Ідеологія містян.
За два дні перебування у Маріуполі ідеологічну ситуацію серед містян, звісно, досконало вивчити годі. Але з недовгих розмов з кількома місцевими мешканцями міста певне уявлення отримати можливо. Принагідно скажу, що мій маріупільський двоюрідний брат Сергій є російськомовним українцем. Українську розуміє чудово, навіть розмовляє, але на прості теми, побутові. Полюбляє українську музику, як сучасну, так і народну. Комп'ютер його забитий нашими піснями й музикою. Ненавидить Росію, а особливо Путіна, що розв'язав російсько-українську війну. "Які там ополченці? Це сепаратисти! А Росія ввела свою армію!" - говорить. Голосував у 1991 році на референдумі за Незалежність, потім за всіх проукраїнських кандидатів і партії (президент Ющенко, президент Порошенко, партія Свобода і т.п.). Але такі маріупільці, як брат Сергій, є у замалій кількості проти решти містян.
Я був у Маріуполі цього разу на похованні мого дядька Василя, Сергієвого батька, що помер у віці майже 78 років. Порозмовляв з парубком років 25-27, що працює у ритуальній службі ямокопачем на міському цвинтарі. Я його назвав для себе Гробокопач. Під час оформлення документів і т.п. є певний час очікування. Я розговорився з цим Гробокопачем на політичні теми, хоча брат Сергій раніше мене попереджав і просив не заторкувати з місцевими політичних тем і не вітатися "Слава Україні!". Не зрозуміють цього місцеві, мовляв. Тому я почав з "легкого" - як живеться-працюється тощо. Гробокопач сказав, що роботи нема, він має на цій роботі 2800 грн. на місяць плюс те, що додатково додадуть за своїм бажанням згорьовані родичі небіжчика. Не вірить у щось добре, все погано. Перспектив нема. Минула влада (натяк на Януковича, президента-втікача) теж не шанувала, але він був своїм. А теперішні прийшли, щоби порізати маріупільські заводи на металобрухт, набити кишені і втекти на ПМЖ на Захід. Європа? Та яка Європа?! Нам і без Європи добре було. Європа - то щоб розграбувати наші підприємства. І вкінець мене цей Гробокопач розчарував і засмутив своїм відношенням до російсько-української війни. Цей Гробокопач із ритуальної служби під час розмови мені сказав: "Мы против этого правительства, которое развязало войну!"... Мої, навіть не заперечення, бо марно заперечувати, а запитання на кшталт: Як же ж ми розв'язали війну, коли на нас Росія напала? - тупо заперечувалися: "Да кто на нас напал?!".
Наступного дня після поховання я випадково стрівся з цим Гробокопачем на центральному проспекті Маріуполя- проспекті Металургів. Ми продовжили розмову. І мені все стало зрозуміло.
Він проти "этих мразей, которых сюда понаехало!" - показує на двох військовиків у формі на віддаленій зупинці міського транспорту. "Недавно мы похоронили восемь несовершеннолетних девочек, изнасилованных и убитых такими же!". "То це ж наші військовики! Наша, українська армія!", - здивовано вигукую я, - "Вони не могли вчинити такого злочину!" - продовжую. "Да, именно эта укропская армия их изнасиловала, а потом убила!" - заперечує мені Гробокопач. "Послухай, - кажу я, - я чогось не чув у ЗМІ та не бачив в інтернеті про цей жахливий злочин. І якщо це й було насправді, то це могли бути перевдягнені у форму батальйону "Азов" або терористи, або навіть російські вояки, як НКВД здійснювало провокації проти УПА, вчиняючи злочини проти місцевого населення, щоби внести розбрат!". "Нєт, нєт, нєт!" - єдине, що чув від цього хлопа.
Потім він, бачачи, що я не вірю, що він маріупілець, витягнув з кишені свій український паспорт і показав мені. Прізвище його українське, здається Шкурко, але він народився в Іркутській області Росії, деякий час жив там, але юнаком чомусь приїхав до Маріуполя. Я зробив висновок, що без української пропаганди важко буде таких зросійщених у Росії "українців" навернути в українство. Ще цей Гробокопач мені казав, що його тітка живе в Одесі і "сама видела, как фашисты сожгли живых людей в Доме профсоюзов" (події 2 травня 2014 року в Одесі). Ну, от що можна удовбешити до тупого казанка цього Гробокопача з кісільовською телепропагандою із зомбоящика замість мозку? "Изнасилованные укропской армией восемь несовершеннолетних девочек", яких цей росіянин (народився у Росії, за духом своїм - справжній росіянин!) "сам лично хоронил на городском кладбище Мариуполя"? Спалені живцем люди в Одесі (події 2 травня 2014 року), що на власні очі бачила його одеська тітка? Здається, з таким бидлом може бути лише одна розмова - відправити назад, "на родіну" - в Іркутську область його "любимой России", де таких вигаданих злочинів цей Гробокопач не бачитиме "собственными глазами"!..
Ще приклади тупого маразму, замішаного на російській телепропаганді від маріупольців, які я чув.
Дід-пенсіонер, колега мого вже покійного дядька Василя Сімцова з поминального обіду, суржиком розмовляє, я викладаю суть літературною мовою: "В село буферної зони зайшов полк "Азов" і почав стріляти з автоматів по вікнах хат, а в хатах були люди...".
Баба-пенсіонерка з поминального обіду, суржиком розмовляє, я викладаю суть літературною мовою: "Ми за Україну, але щоб не було війни і все по-старому: і пенсія щоби була, і щоб усе ми мали".
Враження склалося, що люди проти "Порошенківської влади" так само, як нещодавно Західна і Центральна Україна були проти Януковицької. Це є протиставлення культур, навіть більше того - цивілізацій! Раціонального пояснення маріупільці похилого віку не мають, та його, мабуть, для них не існує. Тупо емоційно проти "майдана и его власти". Ну, і дрімучий совок у голові... Це є віра, замішана на спогадах "прекрасного советского прошлого" (закордонного досвіду вони ж не мають). Жоден логічний аргумент не змінить їхньої думки!
На порушення теми, що війну розв'язав Путін і Росія, наводять убивчий аргумент: ну, то нехай українська армія і бомбить Росію, Ростов-на-Дону там, Вороніж, чому вони бомблять нас?
Старе обмежене пенсіонерське населення Донбасу не торопає, що коли прийде російська влада, їм стане житись іще гірше. І тоді ніхто їм не дозволить навіть пікнути проти влади, вже російської!
Під час розмов на тему відносин Україна-Росія я дійшов висновку, що пенсіонери Донбасу, зокрема Маріуполя мають таке відношення до України, Росії, російсько-української війни: Ми за Україну, але не проти Росії.
Твердий висновок, якого я дійшов під час спілкування з маріупільським старим поколінням: ніколи не припиняти боротьбу за нашу територію, за Крим і Донбас!
Старі "совєтскіє люді" невдовзі помруть, прийде молоде українське покоління, якому потрібна ця, наша, але нині тимчасово окупована земля!
Ми не можемо дозволити забути про свої території лише на тій підставі, що там нині живе населення, яке не полюбляє нинішню київську центральну владу, не полюбляє, до речі, тимчасово.
Територія є однією із головних ознак Держави, є її ресурсом для подальшого розвитку і для майбутніх поколінь! Народ без території не має своєї держави. Тому навертати населення східних та інших не твердо проукраїнських областей в українство ми повинні потужною державною пропагандою!
Дорога додому.
11:50 год.
Вирушив з АС-2 (автостанції) Маріуполя автобусом на Дніпропетровськ.
12:00 год.
Блок-пост на виїзді з Маріуполя. БТР, шанці (окопи), бліндажі. Військовики з автоматами, перевірка паспортів усіх чоловіків. Російськомовний офіцер. Військовик крикнув у відкриті задні двері автобуса: "Всем мужчинам выйти из автобуса!". Солдат біля автобуса стояв і перевіряв паспорти, інколи щось записував з паспорта пасажира собі на папірець, брав номери телефонів. У мене перевірили тільки паспорт. Я підійшов до офіцера і спитав чому ніхто не пройшовся салоном, а раптом хто з чоловіків не вийшов, а сховався біля сидіння. І жінок чому не перевіряють? Офіцер відповів мені: "А якщо я пройдуся салоном і там не буде чоловіків, то що буде?". А жінки, мовляв, не так небезпечні, ніж чоловіки. "Діялог", гм... Перевірку закінчено. Їдемо далі.
13:00 год.
Розівка, Запорізька область Колишній пост ДАІ. Двоповерхова будівля з червоної цегли. На ньому синьо-жовтий прапор, поруч червоно-чорний. На фасаді намальовано малий герб України і розпилювачами написано напис українською "Смерть російським окупантам!". Бетонні блоки. Автоматники. Автобус зупинився, водій відчинив двері. До перших дверей увійшов автоматник, мабуть, командир. До задніх теж зайшов військовик, сказав "Добрый день! Покажите паспорта, пожалуйста!". Шеврон "Рота особливого призначення "Герда", а також нашивка "Перемога буде за нами. Зона АТО". Біля задніх дверей автобуса зовні став ще один автоматник. Той, що зайшов у задні двері, пройшовся салоном і перевіряв у чоловіків документи. Потім сів біля мене на вільне місце, чекав, поки командир поговорить з пасажирами-військовими (пасажирів близько 22-х, з них семеро військовиків). "Його знайомі?", - спитав я автоматника біля мене, кивнувши у бік командира. "Наверное", - відповів той. "Ви звідки їдете?", - спитав він мене, перейшовши на українську. "З Маріуполя, - відповів я. "Як тут обстановка?", - тепер запитав я. "Спокійна. Тут спокійна", - відповів автоматник. "А як там у Маріуполі? Чути стрілянину уночі?", - запитав мене автоматник. "Уночі не знаю, спав, - відповів я, - але удень, як дослухатися, то чути вибухи, гримить". "Мабуть, це у Широкіному", - припустив автоматник. "Так, мабуть, там", - сказав я. Тут командир закінчив розмову зі знайомими військовиками-пасажирами і вийшов із салону. "Щасливої дороги!", - гукнув у салон "мій" автоматник, підвівся і рушив до виходу. "Дякую!" - відповів я і навздогін йому, уже коли той був біля дверей, вигукнув "Слава Україні!". "Героям слава!", - відповів уже знадвору автоматник і засміявся.
14:30 год.
Блок-пост на розвилці. До Пологів 2 км. Чоловікам наказано вийти. Паспорти перевіряли біля автобуса. Переді мною військовик-відпускник подав на перевірку військовий квиток. "Я сейчас проверю гражданских, а потом вас", - сказав йому автоматник. Коли дійшла черга до військовика-відпускника, перевіривши документи, автоматник спитав чи має він поклажу. На ствердний кивок наказав винести з автобуса. Відпускник виніс камуфльваного наплічника. Витягнувши речі, автоматник переглянув вміст валізки. Нічого забороненого не було. "Щасливої дороги!", - сказав йому і відпустив. Коли автоматник проходив повз мене, я його запитав; "А чому в жінок не перевіряєте?". "Сейчас проверим", - сказав той і зайшов у перші двері салону. Потім ішов уздовж салону і вимогою "Ваши документы!" брав у жінок паспорти і перевіряв їх.
15:50 год.
Оріхів, Запорізька область.
16:45 год.
Блок-пост на розвилці, 10 км до Запоріжжя. Блоки на дорозі. На узбіччі БТР, військові намети. На шевронах напис "Національна гвардія". Раніше на блок-посту було до 5 гвардійців, тут же більше - десь 12. Перед травневими святами, подумав я. Посеред дороги зі шлакоблоків складено ДОТ на кшталт бліндажа. На високій жердині державний прапор України, нижче офіційний малиновий прапор Запорізької области. У чоловіків забрали до будки, що стряла на узбіччі, на перевірку паспорти. З обличчям не звіряли. За 10 хвилин паспорти повернули. Довше перевіряли військових-відпускників. Відкрили багажник автобуса, валізи відпускників обшукали, витягнувши всі речі. В одного знайшли польову сумку з якимись довгими шашками, я не зрозумів що то є, я не фахівець-вибухівник, і пакет з новенькими військовими чоботами. Віднесли до міліцейської машини, кудись дзвонили. Військовик був схвильований. Керівник блок-посту, що керував обшуком, відкликав у сторону, як мені здалося, друга цього порушника (бо вони в автобусі їхали поруч) закурили, поговорили хвилин п'ять, вдарили по руках. Тобто, порушника, якщо він був порушником, було відпущено. Біля мене на відстані метрів чотири стояв автоматник. Я рушив до нього, щоб висловити своє заперечення щодо цієї справи з порушником. Автоматник напружився, стиснув пальцями дужче автомата, що висів на грудях і зробив два кроки назад. Я зрозумів, що так його навчали робити. Я зупинився і сказав автоматникові: "Неправильно зробили! Неправильно, що його відпустили!". Автоматник мовчки і без емоцій дивився на мене. Хтось крикнув російською "Садимся!" і я ще з одним пасажиром увійшли до автобуса.
Також неприємне враження на мене склала "оборудка", як я її подумки собі назвав. Коли біля автобуса буля вся ця метушня з перевіркою, то з другорядної дороги виїхала на трасу автівка з чотирма чоловіками в ній. Автівка зупинилася біля самотнього на перехресті автоматника, скло опустилося і пасажир на передньому сидінні дав 100 гривень, здається, сотку, автоматникові, радісно і щиро дякуючи йому. Автоматник кивнув у відповідь, сховав гроші до нагрудної кишені і теж щось радо відповів. Мені здалося, що діялог вівся на зрозумілу обом сторонам тему. Автівку ніхто не перевіряв, документів чоловіків в автівці автоматник не вимагав. Вся процедура тривала до 10 секунд. Автівка рушила трасою у напрямку Запоріжжя.
Наш втобус рушив далі.
17:15 год.
Автовокзал Запоріжжя.
17:45 год.
м.Запоріжжя. Гребля.
18:45 год.
В'їзд до Дніпропетровська. Запорізьке шосе міста.
19:15 год.
Центральний автовокзал Січеслава (Дніпропетровська).
Я вдома!
Наприкінці хочу повторити гасло маріупільської групи, на яку я підписаний у соцмережі ВКонтакте:
"Хай пам'ятає кремлівська тварина, що Маріупіль - це Україна!".
Слава Україні!
21 травня 2015 року
