28 РОКІВ ПРИСЯЗІ
Сьогодні - 28 років моїй Присязі українському народові.
Ось що я писав про мою Присягу у 2017 році.
Також додатково до допису за 2017 рік додаю скрини Google-коментарів, коли ще існувала Google-соцмережа.
21.02.2020
©Андрій Якименко
Моя присяга*
* допис 21.02.2017, Андрій Якименко, Facebook
Сьогодні мій Ґуґл-календар (Google Calendar) нагадав мені про один мій 25-річний ювілей. Саме 25 років тому, 21 лютого 1992 року, я прийняв військову Присягу на вірність українському народові.
Мені тоді було 27 років, нині мені 52. Я був депутатом Дніпродзержинської (тепер Кам'янської) міської ради Дніпропетровської области і одночасно депутатом Дніпропетровської обласної ради. Тоді законодавство дозволяло таке депутатство у кількох радах різного рівня. Працював я юристом Дніпродзержинської міської ради, мав кабінета на 4-му поверсі міськради.
Який там комп'ютер, ви що? В Україні комп'ютерів тоді ще не було. Принаймні, місцевим органам влади комп'ютери були не потрібні. Та й які то були комп'ютери... Сучасний смартфон має більшу пам'ять, як постійну, так і оперативну, більшу функціональність тощо! Отож, у власному кабінеті комп'ютера я не мав, але мав шафу для книжок-законів, стіл, кілька стільців для відвідувачів, телефон (телефон!!) на столі, залізний вішак-роги для свого одягу. Ага, ще й ручку. Чистого паперу не давали, папір був у друкарок машбюра через кілька кабінетів. Чернетки і проекти документів, листів-відповідей громадянам писалися вручну на чистому звороті використаних документів і здавалися до машбюра дівчатам на друкування... Скільки мали ми кумедних випадків, коли друкарка неправильно читала й друкувала вручну написаний тобою текст! Пам'ятаю, як мій документ з постійно повторюваною фразою "відшкодування завданої шкоДи" друкарка видрукувала як "відшкодування завданої шкоЛи", ги-ги. Ну, потім виправляла, звісно.
Україна вже проголосила незалежність 24 серпня 1991 року, відбувся всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року на підтвердження Акта проголошення незалежности. Були ухвалені Верховною Радою закони про Збройні сили, Службу національної безпеки (так-так! така була назва СНБУ служби! комуністи-інтернаціоналісти наполягли, а рухівці-демократи не драконили їх "націоналізмом", і закон був переголосований на назву СБУ).
Одного дня призначений працівник міськради-виконкому обійшов усіх працівників і сказав назавтра усім військовозобов'язаним мати паспорти і військові квитки для прийняття української присяги. В державі розпочалася масова кампанія прийняття присяги Україні у зв'язку з новим законом про збройні сили. Усі військовозобов'язані, навіть якщо колись присягалися Совітському Союзу, мусили присягнути Україні. Бо Союзу вже ж не було. Спочатку присягала влада, потім усі нижчі ланки, аж до директорів фабрик і заводів. У Дніпродзержинську першими присягнули Україні військовики військкоматів та працівники міської влади, до якої належав і я.
Назавтра, 21 лютого 1992 року керівництво виконкому й ради, міський владний апарат був скликаний до малої зали виконкому. Перед тим нам сказали, що хто не встигне прийняти присягу, хворий там чи у відрядженні, відпустці, мусить потім сам іти до військкомату і там приймати нову присягу. Присягу слід приймати в залі перед майором, працівником районного військкомату, який викликає за прізвищем. Слід чітким військовим кроком підійти до нього, виструнчитися, назватися, сказати, що за його наказом ти прибув для прийняття присяги, взяти в нього аркуш з текстом присяги, урочисто прочитати текст, розвернувшися обличчям до "військових товаришів", віддати аркуш, розписатися в журналі, сісти на місце. Військові квитки нам повернуть через кілька днів з печаткою про прийняття присяги.
Ми зайшли до зали й сіли. Зала була невеличка, десь на 30 місць, так її й називали - мала зала. "Новобранців" теж було небагато, осіб 12-15. Пам'ятаю міського голову (тоді називався голова міської ради, обирався не мешканцями міста, а на сесії міськради з числа депутатів) Гаманюка Леоніда Юхимовича, пам'ятаю заступника голови міськради депутата В'ячеслава Коваля, пам'ятаю детутата міської ради Володимира Говорунова, який теж був працівником міськвиконкому, очолював Комітет Народного Контролю (ги, були такі КНК по всій країні), пам'ятаю Анатолія Якименка, мого однофамільця, не родича, депутата Дніпропетровської обласної ради, працівника оргвідділу міськвиконкому, зорово пам'ятаю працівників апарату виконкому, імена яких забув. Усі чоловіки. Здається, військовозобов'язаних жінок не було.
Кожен на виклик майора військовим кроком рушав до нього, доповідав (російською) "Товарищь майор! Такой-то для принятия украинской присяги прибыл!", і далі здійснював процедуру, як нас інструктували. Слід сказати, що я був неприємно вражений слабкою урочистістю події... Не пам'ятаю чи стояв тоді у залі синьо-жовтий прапор, мабуть-таки стояв, але усі виконкомівці, особливо наш керівник Гаманюк Л.Ю. якось так мляво, затихо і буденно здійснювали всю цю за ідеєю урочисту процедуру... Коротше, мені не сподобалося. "Я присягатиму не так!", - твердо вирішив я.
Ось було названо моє прізвище. Я підвівся з місця і військовим кроком, намагаючись його чітко карбувати, рушив до військкоматівця, що підвівся з-за столу президії. У президії він був сам, на столі папери. Я клацнув підборами і виструнчився: "Пане майоре! Андрій Якименко для прийняття присяги українському народові за вашим наказом прибув!", - чітко й голосно викарбував я. З-заду я почув легке пожвавлення у залі. Я розумів, що українська мова і звертання "пане майоре" розворушили сонну процедуру.
Майор усміхнувся, дав мені аркуша. Я його взяв, розвернувся до зали і, карбуючи кожне слово, урочисто прочитав:
"Я, Якименко Андрій Григорович, вступаю на військову службу і урочисто клянусь народу України завжди бути вірним і відданим йому, сумлінно і чесно виконувати військовий обов'язок, накази командирів, неухильно дотримуватись Конституції і законів України, зберігати державну і військову таємницю. Я клянусь захищати українську державу, непохитно стояти на сторожі її свободи і незалежності.
Я присягаю ніколи не зрадити народу України.".
Текст цієї Присяги був затверджений постановою Верховної Ради України ще за спікера Івана Плюща 6 грудня 1991 року. Текст досі не мінявся. Цю постанову було ухвалено разом із Законом про збройні сили України, тому 6 грудня ми щороку відзначаємо День ЗСУ. Незалежно чи хто служив, не служив, усі приймали Присягу саме за таким текстом.
Щоправда, я трохи схитрував. Як тоді, так і досі мені ріже слух оце "народ України", ну, ніби "насєлєніє". Тому під час проголошення присяги я це словосполучення в усіх місцях замінив на "український народ". Здається, такі тонкощі ніхто не помітив.
Але мою Присягу не закінчено! Я бачив, як притишена зала зацікавлено слухала як я приймав присягу. У залі лунали мої чіткі слова державної клятви... Коли я закінчив читання, я сказав до зали:
- Я хочу сьогодні прийняти також присягу українських націоналістів!
Я витягнув з нагрудної кишені заздалегідь приготовленого папірця і глянув у залу. Від несподіванки запала тиша, "що там ще вигадав Якименко?" - читалось на обличчях.
- Декалог українського націоналіста! - урочисто виголосив я, і продовжив:
"Я, Дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи і поставив на грані двох світів творити нове життя!
Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за Неї.
Не дозволиш нікому плямити слави, ні чести Твоєї Нації.
Пам'ятай про великі дні наших Визвольних змагань.
Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба.
Пімсти смерть Великих Лицарів.
Про справу не говори з тим, з ким можна, а з тим, з ким треба.
Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи.
Ненавистю і безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів Твоєї Нації.
Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять Тебе виявити тайни.
Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства і простору Української Держави."!
Наприкінці я додав своїх слів, дивлячись у залу:
- Я присягаюся ніколи не зрадити Декалогові та цій Присязі!
Декалог був укладений у 1929 році Степаном Ленкавським та того ж року затверджений на 16-му Великому Зборі Українських Націоналістів (ВЗУН).
Коли я закінчив Свою присягу, зала ще перебувала ошелешена, потім усі заусміхалися. Але гармидеру не було. Усі давно знали цього "ну, ду-у-уже вже українця, ну, просто-таки націоналіста Якименка"...
Я розвернувся до майора, який продовжував стояти за столом президії, віддав йому аркуш із текстом державної присяги, розписався у журналі і карбованим кроком рушив на своє місце.
За кілька днів я отримав свого військового квитка із записом:
"Военную присягу (украинскую) принял 21.02.1992 г.
Заводский райвоенком полковник Ершов", підпис, штамп.
...Ще деякий час по моїй Присязі свідки її, зустрівши мене, усміхалися у кути губ і мугикали щось на зразок "гм... ну-ну, Якименко..."...
На світлинах:
1. Мій військовий квиток. Військову присягу прийняв!
2. Це будівля Кам'янського виконкому (тоді ще Дніпродзержинського виконкому), площа Дзержинського, 2 (тепер площа Калнишевського, 2). Тут на 2-му поверсі, у малій залі, 21 лютого 1992 року я прийняв Присягу - військову (державну) та національну.
Світлина січня 2017 року, знімкував Андрій Якименко.
Слава Україні! Героям слава!
Слава Нації! Смерть ворогам!
21 лютого 2017 року
©Андрій Якименко
