Це був 1994 рік, осінь, з'їзд у Києві політичної партії ДСУ (Всеукраїнське політичне об'єднання "Державна самостійність України"), мені було 29, їй 39 (її вік я з подивом узнав згодом; вона належить до жінок, та й чоловіки такі бувають, які ніколи не виглядають на свій календарний вік, а на вигляд, тілом і душею є значно молодшими). Її звали Лариса Шевчук.
Я мав дитину віком трохи більше півроку (це мій син Богдан 16.03.1994 року народження), вона мала сина 16-ти років. Я був на етапі розлучення (судовий процес про розірвання шлюбу, розпочатий колишньою тещею Людкою Половиною, Половина - це прізвище; "процес тещі" тому, що ця маман просто таки керувала своєю дочкою Леською (Олесею), моєю першою дружиною, що згодом надало мені підстав вважати, що це не дочка її за мене заміж вийшла, а ця стара й дурна карга маман знайшла собі зятя, в якому згодом розчарувалася). Вона, Лариса Шевчук, вже розлучилася із чоловіком.
Отже, ми були самотніми серцями в морі бурхливого життя, вже вільними від юридичних обтяжень, таких як шлюб, але у жилах яких нуртував океан гормонів і потреби у фізичному коханні, у нестримному потязі одне до одного двох протилежних ста́тей, яких життя зробило самотніми і які перебували в пошуку утворення нової сім'ї (кажу за себе, Лариса Шевчук тоді ще не думала над цим, бо не забула завданої колишнім чоловіком "обра́зи"; взяв у лапки́, бо з точки зору чоловіка то дурня та нісенітниця - ці жіночі, тупі, на порожньому місці
причини розлучень).
Я очолював Дніпропетровську обласну та міську організації партії ДСУ, Лариса Шевчук перебувала на посаді секретаря Кіровоградської обласної парторганізації ДСУ. На партійному з'їзді у Києві вона сиділа попереду мене і коли з'їзд підводився, щоби привітати керівництво, або при бурхливих оплесках на чиюсь вдалу промову, я зауважував, споглядаючи її стан, фігурку, шийку й ніжки, що вона, гм, ще й дуже-дуже сексапільна панна...
Після з'їзду тодішній знову переобраний керівник партії Роман Коваль (так, це той, що журналіст, письменник, той, що щорічні заходи в Холодному Яру Черкаської области, і, нарешті, руйнівник у 2000-му році через свою тупість, заздрість, підлість, самозакоханість і паскудство своєї ж партії ДСУ) запросив кількох партійних активістів пожити у його квартирі з тиждень, щоб попрацювати на партійній ниві. Десь тиждень ми жили у нього, в його двокімнатній київській квартирі на вулиці Курська (Коваль і досі в ній живе), харчувалися з його небагатого у той напівголодний час стола́, спали хто на підлозі, хто у ліжку, а хто й у... ванні, простеливши ковдру...
Коваль залишив для роботи голову Дніпропетровської облДСУ Андрія Якименка, голову Кіровоградської облДСУ Володимира Стадниченка, голову Запорізької облДСУ Олександра Черненка, голову Волинської облДСУ (забув його прізвище), також свого багаторічного секретаря Григорія Гребенюка (він був найстарший серед нас, десь віком років за 60 чи старший) і Ларису Шевчук, секретаря Кіровоградської облДСУ.
Саме там, під час партійної роботи на квартирі Коваля, ми - я і Лариса - почали придивлятися одне до одного, розпочався наш легенький флірт і залицяння, які ми намагалися сховати від партійців (ну, мовляв, ми партія, тут не до усіляких сантиментів, квіточок, любови і так далі, які буде дозволено після перемоги Національної Революції...).
Пам'ятаю, як ми вечеряли на кухні в Коваля, жінки - Лариса і дружина Коваля, здається, Оля її звали - щось там робили в іншій кімнаті, а ми, чоловіки, борщуючи й закусюючи горілку салом з хлібом і цибулею, теревенили на політичні теми, і заторкнули тему стосунків між чоловіками і жінками в партіях. Я вище вже писав, що нещодавно розлучився із дружиною, іще не познайомився ні з ким, тому в заторкуваній темі я сказав серед партійців-мужиків: "А знаєте, а я б хотів би мати серед партійок собі коханку, яких мали Гітлер - Еву Браун, а Муссоліні - Клару Петаччі!". Я вважав, що мій вислів буде сприйнято схвально, бо, мовляв, убиваємо двох зайців: ти і по́другу для сексу маєш, і одночасно соратницю по боротьбі. Але Роман Коваль... вирячив на мене свої вузенькі вічка. "Андрію!! Це ж аморально!!!", - майже заверещав Коваль. "І що тут аморального?", - я відповів. "Та як ти не зрозумієш, що не можна про це думати!!", - знову вирячився на мене партійний голова. Присутні принишкли, чекаючи чим закінчиться спір. Я знизав плечима та здивовано-заперечливо похитав головою, заперечуючи дурній філософії міжстатевих стосунків Романа Коваля. На цьому "суперечку" було вичерпано.
Але подальші події мені показали, що Коваль, в якого самого власна сім'я тріщала по швах (до речі, ще при нас його дружина, взявши речі, покинула його, перейшовши жити в мами чи десь інде; що там далі у них із сім'єю мені невідомо), отже, Коваль просто заздрив, напевне, мені, бачучи наш з Ларисою взаємний інтерес (думаю, для сторонніх було видно, що таки якісь "сигнали' ми мимовільно пропускали...). Згодом, уже десь через рік, коли наш роман з Ларисою був на вершині, після проведення засідання партійного Проводу (керівного органу між партійними з'їздами), проінформований головою Кіровоградської облДСУ Володимиром Стадниченком, що голова Дніпропетровської облДСУ Андрій Якименко приїжджає до його партійної секретарки в Кіровоградську область і гостює по кілька днів у Лариси Шевчук, Роман Коваль запросив мене на бесіду і у присутности Стадниченка почав розпитувати про наші стосунки. "А який це має стосунок до партії?", - запитав я. "Нууу, є різні сигнали...", - Коваль явно натякав на присутнього Стадниченка. Мене просто осінило, що у Коваля такі випитування - це чоловічі ревнощі Отелла, змішані з відчуттям приниження. Мовляв, диви, Лариса не на партійного керівника звернула погляд, а на призначеного Ковалем підлеглого Якименка!.. "Я їздив брати друкарську машинку, бо у Дніпропетровську нема чим друкувати", - закрив я дебільну вимогу заздрісного придурка. До речі, я справді в один із приїздів до Лариси Шевчук узяв на Дніпропетровську ДСУ кіровоградську партійну дру́кню, і про це навіть письмово одразу проінформував партійне керівництво в Києві, тобто Коваля. Нагадаю, що то був початок 1995 року, коли ще комп'ютер з принтером був дорогою штукою для злиденних партій, якою була ДСУ, тому партійці, і я серед них, багато років друкували що було потрібно друкнями.
Попрацювавши кілька днів по з'їзді (мова про той, кінця 1994 року, з'їзд) партійці стали роз'їжджатися по домівках. Роман Коваль видав мені гроші й список куди хто їде, я поїхав на вокзал і купив усім за партійні гроші квитки додому. Мені й Ларисі я купив квитки в одному вагоні, щоправда, плацкартному (Коваль купейні не оплачував). Поїзд був Київ-Дніпропетровськ, який зупиняється у місті Олександрія, це райцентр у Кіровоградській області. Далі з Олександрійського автовокзалу їхати десь хвилин 40 до селища Димитрове автобусом. Са́ме у селищі Димитрове і жила Лариса Шевчук. Але місцеві мешканці настільки економічно, транспортно та географічно прив'язані до Олександрії, що самі себе називають олександрійцями. А селище Димитрове уже за законом про декомунізацію нещодавно перейменовано на селище Олександрійське. Так от, коли я купив партійцям квитки, то пороздавав їх усім. Взявши свого квитка, Лариса прочитала в ньому вагон і місце і спитала в мене: "А ти яким поїздом їдеш?". "Ми їдемо в одному вагоні", - відповів я і побачив у Ларисиних очах жіночі бісики...
На вокзал від Коваля ми поїхали з Ларисою тролейбусом разом. Я допомагав їй зносити речі, на вокзалі ми теревенили про те, про се, я фізично відчував до Лариси сильний потяг, згодом вона призналася мені у тому ж. Пам'ятаю, як вона схо́дила в тунелі сходами, а я її в кінці злапа́в у свої обійми та поцілував, а вона відповіла мені тим же... Між нами загорівся жар жагучого бажання...
Коли ми сіли в поїзд, я поклав свої речі і пішов допомагати Ларисі (місця були в різних кінцях вагона). Нагадаю, що це був плацкартний вагон. Поки поїзд рушив, поки їхав, поки люди гомоніли та вкладалися, я все сидів на нижній Ларисиній полиці, ми обіймалися та шепотіли, на нас скоса поглядали пасажири... Настала ніч, десь 12-та година, провідниця всіх обслужила, люди вклалися і всі спали, світло у вагоні ледь-ледь горіло нічним режимом. "Ходімо в тамбур покохаємося", - я прошепотів Ларисі. Вона завагалася, але відповіла: "Там незручно...". Тоді я сказав: "Ляжмо тут". "Ти що, скрізь люди!", - заперечила Лариса. "Та всі вже сплять!", - відповів я і почав її вкладати і біля неї вклався сам. Ми накрилися ковдрою, Лариса повернулася на лівий бік обличчям до стінки, до мене спиною і я... ввійшов у неї. Такт коліс та хитання потяга нам допомогли із рухами... Я застогнав. "Тихіше!", - гаряче, повернувши голову до мене, зашепотіла Лариса, намагаючися якось через своє плече прикрити мені рот своєю лівою рукою...
Вже значно пізніше, коли ми згадували це злягання при сплячих пасажирах у плацкартному вагоні, ми дивувалися як це могло статися... Поясненням було, що ми не знали чи буде продовження стосунків, тому ми скористалися "нагодою". Ну, і крім того, зіграв шалений взаємний потяг між самцем і самкою, що розгорівся поміж нас... "Ти знаєш, мені було так приємно тоді з тобою у вагоні!", - згодом призналася мені Лариса...
За кілька днів по тому я з квартирного телефону зателефонував до неї у Димитрове. "Як ти?". "Все добре". "Я ще хочу знати як обійшлося", - бо ми не запобігалися у поїзді. "Усе гаразд. Пішли червоні". "Я хочу до тебе приїхати на цих вихідних", - сказав. "Приїдь не зараз, а наступного тижня, коли я буду в нормі".
Коли я першого разу приїхав до неї, то Лариса чекала мене на Олександрійському вокзалі. Ми сіли до автобуса і рушили на селище Димитрове. Був уже мороз у тодішньому, перед 1995 роком, листопаді. Падав сніг. У селищі ми повечеряли у неї й вийшли на дитячий майданчик, що за її 5-поверхівкою. Була вже ніч і тиша, сніг ущух. Ми сиділи на каруселі, обіймалися і теревенили про те, про се. Нам обом так було затишно, спокійно, нас огортали почуття... Ми повернулися до неї, покупалися й кохалися. Ми заснули аж під ранок у обіймах. Коли прокинулися пізнім ранком, чаювали. "Тобі було добре?", - я спитав, бо я робив усе, що жінки люблять. "Ще б пак! Ти обізнаний у сексі та жінках, що їм потрібно. Для мене це приємне відкриття, я не очікувала", - мовила Лариса. "Ну, а ти вважала, що я вмію тільки виступати з промовами на з'їздах і керувати партією?". Ми засміялися.
Наш роман тривав, здається років зо́ два. Ми з її друзями та подругами, здається, два рази зустрічали у Димитровому Новий рік 1995-й та 1996-й. Лариса їздила до мене у Дніпропетровськ (тепер місто називається Дніпро, колись перейменуємо на Січеслав), а я до неї в Олександрію. Ніхто не знав що далі буде. Все ж, їй уже за 40, думав я. Але нам добре вдвох, тож користуймося тим щастям, яке маємо.
...Розрив стався якось по-дурному... Ніхто не винен. І причина неважлива. Я, пам'ятаю, психанув та, навіть після ночі з нею, не поснідавши у неї, чкурнув на вокзал, поїхав додому у Дніпропетровськ. За кілька днів я зателефонував, щоб з'ясувати чи триватимуть стосунки. "Ні, не хочу, і не приїжджай до мене!", - і досі я вважаю, що в Ларисі знов заграла та жіноча дурість, що розлучила її з чоловіком і батьком її сина. Потім, уже знову десь через рік, уже з Америки, де я мав коротке відвідування, я зателефонував до неї. "Ти вже з Америки мені телефонуєш?!", - якось злостиво та єхидно запитала Лариса. І ця злість, ця невмотивована зневага остаточно загасили мої, навіть не почуття, а мою повагу до Лариси. "Ну, яка ж ти дурна!", - подумав я і більше я не телефонував до неї і вже її ніколи не бачив...
...Минуло вже 24 роки після розриву з Ларисою Шевчук. Мені вже 55, Шевчук Ларисі, отже, 65. Я давно вже маю другий шлюб, у цьому році, у квітні, шлюбові з Наталкою буде 21 рік. Я дуже кохаю свою дружину Наталку, якій днями виповнилося 43 роки. Ми маємо щасливий шлюб. Вже коли я минаю поїздом Олександрію під час відряджень до Києва, мені не тьохкає любовно серце, як було колись давно, коли ми зустрічалися з Ларисою...
Але коли я чую пісню Квітки Цісик "Коханий", коли бачу ролик на цю пісню із сюжетом з фільму "Убий мене ніжно", я бачу в героїні Еліс Ларису Шевчук (вони навіть зовні схожі), а в герої Адамові я бачу себе, а сам фільм - то ніби наші з Ларисою стосунки й почуття, їх різке народження, піднесення, розвиток й... розрив.
І тоді у мене в вухах ніби здалеку лунає "Андрійчикуууу!", як мене кликала Лариса. Але я знаю й розумію, що я ніколи не повернуся до неї, я й не хочу. Та я знаю, я відчуваю й пам'ятаю, що я мав прекрасну пристрасть до цієї молодиці, нам було дуже добре удвох, і я подумки відповідаю їй, як в іншій пісні Квітки Цісик:
"Де ти тепер, Ларисо?"...
Примітки:
Ролик змонтовано мною з відеокліпу на пісню "Коханий", яку співає Квітка Цісик, з епізодом з фільму "Убий мене ніжно" та з доданої світлини моєї партійної коханки Лариси Шевчук, знімкованої у 1994 році.
Тривалість уривка з фільму "Убий мене ніжно": 4 хв 16 с.
Тривалість світлини Лариси Шевчук (1994 рік): 10 с.
Усього тривалість ролика: 4 хв 26 с.
"Убий мене ніжно" (англ. Killing Me Softly) - американський трилер 2002 року, знятий за однойменним романом 1999 року англійської письменниці Ніккі Френч, з Гізер Грем (героїня Еліс) і Джозефом Файнсом (герой Адам) у головних ролях, режисер
Чень Кайге, кінокомпанія Metro-Goldwyn-Mayer.
Пісня "Коханий" ("Осіннє кохання"):
Слова: Петро Запотічний
Музика: Ігор Білозір
Виконує: Квітка Цісик
Я покохала тебе восени,
Жовте листя з дерев опадало.
Літо бабине йшло у солодкі сни,
А кохання моє розквітало.
А кохання моє, а кохання моє,
А кохання моє розквітало.
Коханий, дивлюсь на небо - в синій далі срібний зореплав.
Коханий, це ніби той наш пам'ятний останній листопад.
Коханий, не плачу я, бо не поверну спалену зорю.
Коханий, лиш вітер спогад навіває про любов мою.
Вітер хмаринку небом жене, а я в уяві бачу тебе.
Знов придивляюсь - я бачу тебе, тебе!
Жалісний подув тугу жене, поле шепоче - чую тебе.
Знов прислухаюсь - я чую тебе, тебе!
Я покохала тебе восени,
А тоді готовилася йти в путь.
А кохання моє, наче гомін весни,
Огрівало нам ночі щасливі.
А кохання моє, а кохання моє
Огрівало нам ночі щасливі.
Коханий, дивлюсь на небо - в синій далі срібний зореплав.
Коханий, це ніби той наш пам'ятний останній листопад.
Коханий, не плачу я, бо не поверну спалену зорю.
Коханий, лиш вітер спогад навіває про любов мою.
Вітер хмаринку небом жене, а я в уяві бачу тебе.
Знов придивляюсь - я бачу тебе, тебе!
Жалісний подув тугу жене, поле шепоче - чую тебе.
Знов прислухаюсь - я чую тебе, тебе!
Коханий, дивлюсь на небо - в синій далі срібний зореплав.
Коханий, це ніби той наш пам'ятний останній листопад.
Коханий, не плачу я, бо не поверну спалену зорю.
Коханий, лиш вітер спогад навіває про любов мою.
Вітер хмаринку небом жене, а я в уяві бачу тебе.
Знов придивляюсь - я бачу тебе, тебе!
Жалісний подув тугу жене, поле шепоче - чую тебе.
Знов прислухаюсь - я чую тебе, тебе!
09.02.2020
©Андрій Якименко
