МІЙ ДІД - ЧОРНОСВИТНИК
Мій дід Василь, Якименко Василь Федорович, батько мого батька, народився 14.01.1902 року і загинув 09.02.1945 року у віці 43 роки біля села Альт-Древітц, що поблизу міста Кюстрін, у тодішній Німеччині (Третьому Райху). Нині це польське місто Костшин, бо східні землі Німеччини було як компенсацію передано Польщі, а німців з тих земель переселено далі до Німеччини.
Тобто, коли розпочалася Друга Світова війна (01.09.1939), то дід мав 37 років, коли розпочалася так звана радянська Велика Вітчизняна війна (22.06.1941), то дід мав 39 років, коли діда змобілізували до Красної (Радянської) армії, дід мав 41 рік, а загинув дід у віці 43 роки... В нашій родині знають, що дід був рядовим і воював стрілком протитанкової рушниці. Отже, дід був винищувачем танків.
Змобілізували діда Василя на фронт у 1943 році (дід мав 41 рік), коли Радянська армія відбила в німців Кіровоградську область України, тепер цю область буде перейменовано на Кропивницьку.
Жив і працював дід Василь із сім'єю у колгоспі у степу центральної України: село Стрілецьке, Бобринецький район, Кіровоградська область тодішньої УРСР. Тепер цього села немає, бо за генсека Хрущова, коли точилася боротьба проти "неперспективних" сіл (1960-ті роки), село було зруйновано-розорано, а людей переселено куди хто міг. Мій батько, Якименко Григорій Васильович, мого діда Василя син, народився 19.09.1940 року, тобто на момент мобілізації його батька, мого діда Василя, до Радянської армії моєму батькові Якименку Григорію виповнилося 3 роки. Коли батька мого батька змобілізували на фронт, то мій батько свого батька вже ніколи й не побачив...
В нашій родині переказують онукам-дітям життєво-справжню історію про совісних українців-патріотів тодішньої держави Радянський Союз, у тім числі і про мого діда Василя.
Коли до села Стрілецького дійшла чутка, що "німець напав" (початок ВВВ 22.06.1941), то чоловіки села зібралися на раду. "Треба йти до військкомату у район, воювати ж треба!", - вирішили чоловіки і, зібравши в клунки манаття, почимчикували пішки за 30 кілометрів до міста Бобринця, "в район". Отак з десяток українських селян самі, без призову, без мобілізації, пішли на фронт.
Прибувши в Бобринець наші добровольці взнали, що "німець близько", а військкомат, партійна і радянська влада утекли на схід... Так добровільці й повернулися назад в село...
Під час 2-річної німецької окупації (мені бабуся Якименко Степанида Іванівна, 12.11.1913 року народження, мати мого батька Якименка Григорія, дідова дружина, розказувала) німців у селі майже не бачили, ходили всі селяни, як і до того за Радянської влади на роботи у колгосп, працювали за трудодні. Німці з'явилися лише взимку 1943 року, коли відступали, побули кілька днів і покотилися далі на захід.
...Так от, чоловіки-добровольці і повернулись до своїх домівок із району у село, бо армія й радянська влада так дременули від загарбника, що навіть не призвали в армію українців-військовозобов'язаних, яких згодом звинуватили у зраді й дезертирстві і кинули спокутувати свій "злочин" кров'ю у штрафбати...
В родині мало знають про дідову війну. Що знала проста селючка - моя баба, дідова дружина? Все ж нам відомо, що дід Василь у 41 рік був змобілізуваний у 1943 році польовим військкоматом прямо в штрафбат... За Союзу це був страшний злочин, ганьба для сім'ї, коли родич був у штрафбаті, тому, здається, дітям мало це розказували. Знаємо, що дід, скоріш за все, і був оцим чорносвитником. Але дід свою "провину ухиляння від війни і захисту Союзу" сплатив кров'ю! Мені малому бабуся Стеша (Степанида), дідова дружина (померла 18.06.1981), розказувала, що дід був поранений і близько півроку лежав у шпиталі у Дніпропетровську. В отому шпиталі, де й нині лікують наших воїнів, поранених на фронті українсько-російської війни, що розпочалася у 2014 році... Я й досі часто ходжу повз цей шпиталь, розташований біля будівель Дніпропетровської обласної ради та Дніпропетровської обласної держадміністрації. В тому шпиталі дід Василь лікував поранення, яким "змив кров'ю ганьбу ухиляння від фронту"... Це нині я живу у Дніпрі. А уявіть глухе село на Кіровоградщині, де баба лишилася із дітьми, і за кілька сотень кілометрів той шпиталь. Бабуся мені розказувала, що дід писав листи, коли лежав поранений в шпиталі.
Після видужання дід Василь знов потрапив до діючої армії, вже як "чистий". І загинув він у Німеччині у лютому, в мороз і на снігу...
Дідів онук, Андрій Якименко (02.01.1965 року народження, нині мені 53 роки), став українським націоналістом. І я вважаю, що мій дід Василь загинув за державу, яку я ненавидів і розвалив! Але він - мій дід, батько мого батька. Це завдяки йому і я живу.
Тому ми у сім'ї щороку пам'ятаємо всі дати діда Василя. І я віддаю шану українцеві Василю Якименку, який загинув на війні!
Слава й вічна пам'ять всім загиблим українцям в усіх війнах, що вели держави, в яких жив український народ!
Додаток:
Допис з інтернету про чорносвитників, отже, через щось подібне і мій дід Василь пройшов...
09 травня 2018 року
