03 вересня 2018
ТЮРКСЬКИЙ ШУХЕВИЧ
ТЮРКСЬКИЙ ШУХЕВИЧ
На тюркську сторінку я підписаний. Цікаво. Періодично у моїй стрічці бачу дописи "від тюрків". Історія середньоазійських тюрків така ж насичена боротьбою за незалежність і проти Росії, Російської імперії, як і в запорозьких козаків проти Речі Посполитої, як в УПА проти Радянського Союзу, як у чеченців за свій Імарат Кавказ.
Як я вийшов на тюрків у Фейсбуці? Через Віктора Леві (Віктор Леві). Ми з ним Фейсбук-друзі, я його знаю вже понад чверть століття, з 1989 року, з ТУМу (Товариства Української Мови, тепер "Просвіта"). Віктор Леві не жид, коли хто думає, а караїм, від нього це чув. Караїми - то кримські тюрки (не татари), що давно-давно прийняли юдаїзм як релігію. Нема у караїмів жидівської вдачі, підступности, лихварства, шахрайства, тому не маю до караїмів тої упереджености, зневаги і презирства, що їх маю до жидів. Сам же Віктор Леві, бачу, давно українізувався, що дуже добре. Українською мовою володіє краще, ніж деякі з наших зросійщених українців, добре знає історію України, послідовно провадить у дописах і своїй діяльності проукраїнську і антиросійську лінію. Взагалі, вважаю Віктора Леві українцем. Звісно, пам'ять Віктора Леві ще не забула свого тюркського коріння, але реально поміркуймо: навряд караїми матимуть свою державу, тому їхнє життя навік поєдналося з українською долею, отже їм (тим караїмам, що живуть в Україні) слід асимілюватися в українців, стати "підукраїнським етносом", тюрко-українською етнічною групою, як, наприклад, гуцули - карпатська етнічна група українців, або як кримські татари ВКЛ (Великого Князівства Литовського), давно асимільованих у поляків, литовців, білорусів.
Так от, через сторінку Віктора Леві я вийшов на тюрків. Періодично читаю їхні суперечки (там теж є свої тягнибоки та медведчуки), їхні дописи на мовні теми (тюрки світу - це як слов'яни, таке ж мовне, етнічне та державне різноманіття), історичні дописи.
Ось - цікавий допис про Ібрагіма бека Лакая, басмача. Мені його життєва боротьба нагадує життя і боротьбу нашого Романа Шухевича, генерала УПА.
Про басмачів я вперше почув на уроках історії в середній школі. Звісно, їх нам, радянським школярам, подавалося як фашистів Середньої Азії, контрреволюціонерів, котрі хочуть насадити над трудовим народом у кишлаках і аулах Туркестану буржуїв - усіляких беків, ханів, мул та інших нетрудових елементів. Потім такими "басмачами" стали "дУхи" - афганські моджахеди (радянсько-афганська війна 1979-1989 років). Тепер українці розуміють, що басмачі та моджахеди - то такі ж "вояки УПА" Середньої Азії.
Уперше я усвідомлено побачив басмачів у радянському кінофільмі "Белое солнце пустыни" (режисер Владімір Мотиль, кіностудії Ленфільм, Мосфільм, 1969 рік), коли вже був молодшим школярем (сам я 1965 року народження). Оті Абдулла, Махмуд тощо та їхній "махновський" загін у фільмі - то, як було показано у фільмі, є справжні басмачі, бандерівці, фашисти, звірі, вороги Радянської влади, яких, безумовно, було розгромлено і вбито у кінофільмі. "Наші перемогли", так би мовити. Як завжди у радянських фільмах.
Пропоную допис про Ібрагіма бека Лакая - тюркського Романа Шухевича.
01.09.2018
Додаток:
Nurlan Saltaev, 31.08.2018, Фейсбук:
«Иманды болсын...
31 августа 1931 года казнен Ибрагим-бек Чакабаев, руководитель басмаческого движения Туркестана.
Ибрагим родился в 1889 г. в кишлаке Кокташ (современный район Рудаки, примыкающий к южной части Душанбе) и происходил из племени Локай, рода Исанходжа. В начале ХХ века локайцы были третьим по численности узбекским народом Восточной Бухары (после конгратов и юзов). В 1920 году поступил на службу к эмиру Бухары Сейид Алим-хану, который вскоре после установления советской власти бежал в Афганистан. Получив помощь оружием и деньгами от Энвер-Паши Ибрагим-бек достиг больших военных успехов против большевиков и получил под контроль всю территорию Восточной Бухары. Осенью 1921 года вместе с бухарскими войсками был разгромлен в Восточной Бухаре и отступил в Афганистан. В 1924—1925 годах Ибрагим-бек организовал и возглавил новый поход отрядов басмачей на территорию Восточной Бухары, но в июне 1926 года был вынужден снова отступить в Афганистан. В 1929 году, во время гражданской войны в Афганистане, выступил на стороне восставших. В мае, того же года с тремя тысячами сабель вступил в бой с советско-афганским отрядом, вторгшимся на территорию Афганистана, но потерпел поражение. В 1929—1930 годах пытался объединить под своим командованием все басмаческие силы на территории Ирана и Афганистана и неоднократно предпринимал попытки нового вторжения в СССР. Весной 1931 года отряды Ибрагим-бека последний раз вторглись в Таджикистан, но вскоре были вынуждены отступить. В 1931 году он был вынужден покинуть Афганистан, где эмиром стал его противник Мухаммед Надир-шах. 23 июня 1931 года Ибрагим-бек был захвачен в плен, под конвоем доставлен в Ташкент, где предстал перед судом и непосредственно после суда был расстрелян.
Фото 1: Ибрагим бек Лакай.
Фото 2: Сталинабад, 1931 год, Ибрагим-бек в автомобиле сотрудников ГПУ перед его отправкой в Ташкент. Рядом с ним сидит председатель ГПУ Таджикской ССР Дорофеев, в центре - один из участников операции по поимке Ибрагим-бека лейтенант госбезопасности Абдулло Валишев.
Фото 3,4 : Июнь 1931 года, кишлак Ляур. Плененный Ибрагим-бек в окружении чекистов. Отсюда самолетом «Юнкерс Ф-13» Ибрагим-бек был доставлен в Сталинабад. Снимок сделан перед посадкой в самолет.».
На тюркську сторінку я підписаний. Цікаво. Періодично у моїй стрічці бачу дописи "від тюрків". Історія середньоазійських тюрків така ж насичена боротьбою за незалежність і проти Росії, Російської імперії, як і в запорозьких козаків проти Речі Посполитої, як в УПА проти Радянського Союзу, як у чеченців за свій Імарат Кавказ.
Як я вийшов на тюрків у Фейсбуці? Через Віктора Леві (Віктор Леві). Ми з ним Фейсбук-друзі, я його знаю вже понад чверть століття, з 1989 року, з ТУМу (Товариства Української Мови, тепер "Просвіта"). Віктор Леві не жид, коли хто думає, а караїм, від нього це чув. Караїми - то кримські тюрки (не татари), що давно-давно прийняли юдаїзм як релігію. Нема у караїмів жидівської вдачі, підступности, лихварства, шахрайства, тому не маю до караїмів тої упереджености, зневаги і презирства, що їх маю до жидів. Сам же Віктор Леві, бачу, давно українізувався, що дуже добре. Українською мовою володіє краще, ніж деякі з наших зросійщених українців, добре знає історію України, послідовно провадить у дописах і своїй діяльності проукраїнську і антиросійську лінію. Взагалі, вважаю Віктора Леві українцем. Звісно, пам'ять Віктора Леві ще не забула свого тюркського коріння, але реально поміркуймо: навряд караїми матимуть свою державу, тому їхнє життя навік поєдналося з українською долею, отже їм (тим караїмам, що живуть в Україні) слід асимілюватися в українців, стати "підукраїнським етносом", тюрко-українською етнічною групою, як, наприклад, гуцули - карпатська етнічна група українців, або як кримські татари ВКЛ (Великого Князівства Литовського), давно асимільованих у поляків, литовців, білорусів.
Так от, через сторінку Віктора Леві я вийшов на тюрків. Періодично читаю їхні суперечки (там теж є свої тягнибоки та медведчуки), їхні дописи на мовні теми (тюрки світу - це як слов'яни, таке ж мовне, етнічне та державне різноманіття), історичні дописи.
Ось - цікавий допис про Ібрагіма бека Лакая, басмача. Мені його життєва боротьба нагадує життя і боротьбу нашого Романа Шухевича, генерала УПА.
Про басмачів я вперше почув на уроках історії в середній школі. Звісно, їх нам, радянським школярам, подавалося як фашистів Середньої Азії, контрреволюціонерів, котрі хочуть насадити над трудовим народом у кишлаках і аулах Туркестану буржуїв - усіляких беків, ханів, мул та інших нетрудових елементів. Потім такими "басмачами" стали "дУхи" - афганські моджахеди (радянсько-афганська війна 1979-1989 років). Тепер українці розуміють, що басмачі та моджахеди - то такі ж "вояки УПА" Середньої Азії.
Уперше я усвідомлено побачив басмачів у радянському кінофільмі "Белое солнце пустыни" (режисер Владімір Мотиль, кіностудії Ленфільм, Мосфільм, 1969 рік), коли вже був молодшим школярем (сам я 1965 року народження). Оті Абдулла, Махмуд тощо та їхній "махновський" загін у фільмі - то, як було показано у фільмі, є справжні басмачі, бандерівці, фашисти, звірі, вороги Радянської влади, яких, безумовно, було розгромлено і вбито у кінофільмі. "Наші перемогли", так би мовити. Як завжди у радянських фільмах.
Пропоную допис про Ібрагіма бека Лакая - тюркського Романа Шухевича.
01.09.2018
Додаток:
Nurlan Saltaev, 31.08.2018, Фейсбук:
«Иманды болсын...
31 августа 1931 года казнен Ибрагим-бек Чакабаев, руководитель басмаческого движения Туркестана.
Ибрагим родился в 1889 г. в кишлаке Кокташ (современный район Рудаки, примыкающий к южной части Душанбе) и происходил из племени Локай, рода Исанходжа. В начале ХХ века локайцы были третьим по численности узбекским народом Восточной Бухары (после конгратов и юзов). В 1920 году поступил на службу к эмиру Бухары Сейид Алим-хану, который вскоре после установления советской власти бежал в Афганистан. Получив помощь оружием и деньгами от Энвер-Паши Ибрагим-бек достиг больших военных успехов против большевиков и получил под контроль всю территорию Восточной Бухары. Осенью 1921 года вместе с бухарскими войсками был разгромлен в Восточной Бухаре и отступил в Афганистан. В 1924—1925 годах Ибрагим-бек организовал и возглавил новый поход отрядов басмачей на территорию Восточной Бухары, но в июне 1926 года был вынужден снова отступить в Афганистан. В 1929 году, во время гражданской войны в Афганистане, выступил на стороне восставших. В мае, того же года с тремя тысячами сабель вступил в бой с советско-афганским отрядом, вторгшимся на территорию Афганистана, но потерпел поражение. В 1929—1930 годах пытался объединить под своим командованием все басмаческие силы на территории Ирана и Афганистана и неоднократно предпринимал попытки нового вторжения в СССР. Весной 1931 года отряды Ибрагим-бека последний раз вторглись в Таджикистан, но вскоре были вынуждены отступить. В 1931 году он был вынужден покинуть Афганистан, где эмиром стал его противник Мухаммед Надир-шах. 23 июня 1931 года Ибрагим-бек был захвачен в плен, под конвоем доставлен в Ташкент, где предстал перед судом и непосредственно после суда был расстрелян.
Фото 1: Ибрагим бек Лакай.
Фото 2: Сталинабад, 1931 год, Ибрагим-бек в автомобиле сотрудников ГПУ перед его отправкой в Ташкент. Рядом с ним сидит председатель ГПУ Таджикской ССР Дорофеев, в центре - один из участников операции по поимке Ибрагим-бека лейтенант госбезопасности Абдулло Валишев.
Фото 3,4 : Июнь 1931 года, кишлак Ляур. Плененный Ибрагим-бек в окружении чекистов. Отсюда самолетом «Юнкерс Ф-13» Ибрагим-бек был доставлен в Сталинабад. Снимок сделан перед посадкой в самолет.».
ОСТАННІЙ УРОК
ОСТАННІЙ УРОК
Так, свої три роки вчительства я "відтрубив" сумлінно.
За Союзу совітська держава зобов'язувала випускників вишів якнайменше три роки відпрацювати молодим спеціялістом за тоді ще безкоштовною вишівською освітою і наданою професією. Мовляв, держава тобі безкоштовно дала знання і фах, то відпрацюй, голубе, хоч років три на місці, де вкаже держава. Нагадую, тоді (1987 рік) ще був Радянський Союз, комуністична партія, соцекономіка, боротьба за мир в усьому світі тощо. Після фізфаку університету я пішов не в заводську лабораторію інженером, а учителем фізики середньої школи. І мені то сподобалося!
Вчителював я з 1987-го по 1990-й рік. З 1990-го, з травня, я вже був депутатом Дніпродзержинської (тепер місто Кам'янське) міської та Дніпропетровської обласної рад депутатів (тоді дозволялося таке суміщення; Володимир Яворівський, до речі, був у той час депутатом Союзу, України і Києва), юристом Дніпродзержинської міської ради і з вересня навіть студентом другого курсу Харківського юридичного інституту (тепер Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого, м. Харків), який закінчив уже в статусі не інституту, а академії у 1995 році, ставши юристом.
Так от, педагогічний хист і досвід я маю добрий. То все моє - навчати і напучувати дітей, дорослих, українців, людство, надавати їм знання, навертати у Віру. Переконаний, що саме педагогічне, вчительське мислення допомагало мені у вихованні мого сина Богдана, попри наше окреме проживання. Я дуже полюбляв ходити на всілякі шкільні заходи до сина, свята, батьківські збори тощо. Зрозуміло, що не міг я проминути й Перше вересня Богданове, останнє його перше вересня у школі.
Першого вересня 2010 року я пішов на Останній дзвоник до сина, який перейшов до 11- А класу середньої школи номер 9 міста Дніпропетровська (тепер це місто Дніпро, майбутній Січеслав). Ну, вся "схема" свята мені відома ще зі своїх шкільних років. Лінійка, виступи, хода першокласників та одинадцятикласників, показові танці, інші урочистості. Наприкінці святково-офіційної події - перший урок для всіх учнів школи. Я пішов до сина на урок. Перед тим я ще на лінійці домовився, що класна керівниця Богданова Раїса Пилипівна мені надасть хвилин десять для виступу перед учнями класу мого сина.
І от ми зайшли до класу, розсілися. Здається, учнів було небагато, не всі прийшли до класу після лінійки. Після короткої офіційної вступної частини, вручення класній керівниці квітів, Раїса Пилипівна сказала класові, що тут присутній Богданів батько, Якименко Андрій Григорович, йому надається слово для виступу.
Я підвівся, вийшов до дошки і почав своєрідний такий перший урок для класу мого сина. Тут хочу нагадати, що то був 2010 рік, перший рік президентства Віктора Януковича. Він ще не став таким ненависним народові як згодом, але зародки вже простежувалися. На столі класної керівниці лежала реклама Партії Регіонів та якесь звернення Януковича до першокласників, під логотипом його партії. Напередодні, до речі, я прочитав у пресі, що наказом міського відділу освіти зобов'язувалося в усіх школах міста перший урок присвятити Програмі Партії регіонів в галузі освіти. Це, до речі, такий наказ був Міністерства освіти по всій Україні. І класна керівниця Богданова розпочала перший урок зі слів, що ми, мовляв, з вами проведемо урок з роз'яснень програми президента Януковича і його Партії регіонів, а зараз перше слово для майбутніх випускників хоче сказати Богданів батько. Виходячи перед класом, я зняв із себе фотоапарата і дав синові, сказавши, щоб знімкував побільше кадрів уживу, позувати я не буду, нехай як вийде.
Отож, після цього я вийшов перед класом, а Раїса Пилипівна сіла. Я узяв зі столу класної рекламу Януковича і ПР і показав класові. "Діти, це все - незаконна партійна агітація у закладах освіти, - сказав я, - це заборонено законодавством, це кажу вам я, юрист. Ми не будемо тут рекламувати антиукраїнську Партію регіонів та цього антиукраїнського президента. З якої речі ми мусимо пропагувати у школах Партію регіонів, а не, скажімо, націоналістичну партію Свобода?" - вів я далі. "Ми - українці, - кажу, - тому ми повинні знати нашу, українську історію". Слід зауважити, що 9-та школа українськомовна, ну, яка вона може бути українськомовною на сході України - суржик на уроках, російська на перервах - але я, звісно, розмовляю й мислю українською і вів цей "урок" українською.
Я помітив у школярських очах зацікавленість. Можливо, дітям було незвично бачити батька однокласника, що веде урок, можливо, тема, яку я почав, була незвичною для ситуації, можливо, моя поведінка біля дошки, впевнені рухи, чіткий і гучний голос, постава, експресія тощо виказували в батькові однокласника владу учителя, не знаю. Пам'ятаю тільки, що дітям було цікаво слухати мене, я задавав питання, вів діялог, діти підводилися і відповідали мені ніби на уроці вчителеві. Я відчував, що вів урок! Це справді був урок, мій останній перший урок Першого вересня колишнього шкільного вчителя!
Я вів урок: "От ви навчаєтеся у школі з поглибленим вивченням англійської мови. Це дуже добре, англійську треба знати. Англійська нині є світовою, як раніше була латина у Західній Європі, що лишилася після Римської імперії. Тепер латина - мертва мова. Не існує вже народу, який би розмовляв латиною чи розумів її. До латини вздовж усього середземного узбережжя всі народи розмовляли фінікійською, а згодом і грецьким койне - мовою, що була прийнята народами і яку тоді розумів увесь цивілізований античний світ. А от у пострадянських країнах населення досі розуміє "радянське койне" - російську мову. Але ми вже маємо свою державу, Україну, і завданням нашим є пошвидше позбутися усього російського, усього москальського, включно з російською мовою. Ми з вами не зможемо витурити з нашого мозку розуміння російської мови. Ми розуміємо російську мову через історичні обставини, і ця мова поки що поширена в Україні. А от ваші діти вже не будуть розуміти російської, вона для них буде такою ж іноземною, як для вас нині, наприклад, французька, німецька, польська або чеська. І взагалі, діти, ви повинні знати, що наші колишні, так би мовити, президенти, наші київські князі розмовляли українською мовою. Тоді ця мова називалася руською. Тому, що це ми, українці, є руськими, русичами, а не нинішні росіяни-москалі. Наша колишня держава, яку ми, на жаль, утратили на кілька століть, але тепер вже відновили навічно, називалася Руська земля. Ну, як і нині за самоназвою Німеччина називається Дойчлянд, від "дойч" - людина і "лянд" - земля, тобто Людська земля, Земля людей. Наша ранньосередньовічна держава була Земля руська зі столицею у Києві і це була держава світового рівня! Але чому ми нині українці? Тому, що ми через історичні та політичні обставини змінили своє ім'я! Ми стали називатися інакше! Ну, от, наприклад, чи ви всі знаєте, що Рим завоював землі північно-західного народу галлів, а провінція несла назву завойованої країни - Галлії? (Дехто з місця відповів, що так, вивчали, чули, знаємо). А яка нині там країна? (Одна дівчина-школярка мені відповіла: Франція). Так, молодець, Франція. І живуть там і донині французи. А де ділися галли? Що, їх вивезли всіх ці завойовники римляни? Куди? Де поселили? Нема жодних про це доказів та історичних документів, бо такого не було! Що означає, що народ у Галлії лишився той же! А от у 8-му столітті германське плем'я франків завоювало Галлію. Це був період після занепаду й загибелі держави Рим, Римської імперії. Але завойовників було так мало і вони наступними своїми поколіннями так увійшли у місцеве населення і розчинилися у ньому, що завойовники просто зникли, це називається асиміляцією, перебрали собі мову підлеглого народу, їхні нащадки вже вважали себе місцевим населенням. І лишилося від завойовників тільки ім'я франків, перебране на себе галлами. Отак галли, завойовані франками, стали називатися французами, а країна їхня Францією. Так само було і з румунами. Цей давній нарід на придунайських степах називався даками, а країна їхня - Дакією. Але Рим завоював Дакію і за сотні років поневолення даки стали називати себе римлянами, тобто румунами. Отак ми маємо нині державу не Дакію, а Румунію. Отак, діти, і українці. В силу історичних обставин ми у середні віки втратили державність - Землю руську. Нас приєднали до себе поляки, згодом московити, нинішні росіяни. Тоді, у 17-му столітті в усьому світі знали тільки Московське Государство як назву держави і московитів - як народ цієї держави. Але московити захотіли собі слави Землі руської. І їхній цар московський Петро Перший у 1721 році видав указ про перейменування Московського Государства у Російську імперію. А москалі стали згодом себе називати русскімі. Отак ми, русичі, руські, втратили своє ім'я, наше ім'я забрали поневолювачі, а нам довелося брати собі інше ім'я, ми взяли Україна, українці, що відбулося історичним шляхом, і нині ми вважаємо, що це добре, нам подобається наше ім'я!».
За реакцією учнів, в їхніх широко розплющених очах я побачив вогонь нової віри, інтерес до цих нових знань про раніше, можливо, й чуте, але не усвідомлене серцем до глибин душі. Їм відкрилося нове бачення історії і світу! Я відчував, що я закинув їм у душі зерно Правди й Українства!
... Отож, увесь урок, сорок хвилин, провів я сам, аж до дзвінка на перерву. Класна керівниця Раїса Пилипівна теж сиділа й слухала мене, не перебивала. Я думаю, що їй, людині із Совка, я теж зумів закинути у мозок хмизу для вогню нової Віри - віри в українство.
Так я провів свій останній урок...
Додаток:
01 вересня 2010 року.
Світлини свята першого дзвоника у СШ-9 міста Дніпропетровська.
Мій син Богдан Якименко з однокласниками (Богдан у центрі, з краваткою).
Класна керівниця Богданова Раїса Пилипівна (у зеленій сукні).
Андрій Якименко проводить урок. Тоді мені було 45 років.
Знімкував 01.09.2010 Андрій Якименко (крім уроку).
Усі світлини уроку знімкував 01.09.2010 Богдан Якименко.
01.09.2018
Так, свої три роки вчительства я "відтрубив" сумлінно.
За Союзу совітська держава зобов'язувала випускників вишів якнайменше три роки відпрацювати молодим спеціялістом за тоді ще безкоштовною вишівською освітою і наданою професією. Мовляв, держава тобі безкоштовно дала знання і фах, то відпрацюй, голубе, хоч років три на місці, де вкаже держава. Нагадую, тоді (1987 рік) ще був Радянський Союз, комуністична партія, соцекономіка, боротьба за мир в усьому світі тощо. Після фізфаку університету я пішов не в заводську лабораторію інженером, а учителем фізики середньої школи. І мені то сподобалося!
Вчителював я з 1987-го по 1990-й рік. З 1990-го, з травня, я вже був депутатом Дніпродзержинської (тепер місто Кам'янське) міської та Дніпропетровської обласної рад депутатів (тоді дозволялося таке суміщення; Володимир Яворівський, до речі, був у той час депутатом Союзу, України і Києва), юристом Дніпродзержинської міської ради і з вересня навіть студентом другого курсу Харківського юридичного інституту (тепер Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого, м. Харків), який закінчив уже в статусі не інституту, а академії у 1995 році, ставши юристом.
Так от, педагогічний хист і досвід я маю добрий. То все моє - навчати і напучувати дітей, дорослих, українців, людство, надавати їм знання, навертати у Віру. Переконаний, що саме педагогічне, вчительське мислення допомагало мені у вихованні мого сина Богдана, попри наше окреме проживання. Я дуже полюбляв ходити на всілякі шкільні заходи до сина, свята, батьківські збори тощо. Зрозуміло, що не міг я проминути й Перше вересня Богданове, останнє його перше вересня у школі.
Першого вересня 2010 року я пішов на Останній дзвоник до сина, який перейшов до 11- А класу середньої школи номер 9 міста Дніпропетровська (тепер це місто Дніпро, майбутній Січеслав). Ну, вся "схема" свята мені відома ще зі своїх шкільних років. Лінійка, виступи, хода першокласників та одинадцятикласників, показові танці, інші урочистості. Наприкінці святково-офіційної події - перший урок для всіх учнів школи. Я пішов до сина на урок. Перед тим я ще на лінійці домовився, що класна керівниця Богданова Раїса Пилипівна мені надасть хвилин десять для виступу перед учнями класу мого сина.
І от ми зайшли до класу, розсілися. Здається, учнів було небагато, не всі прийшли до класу після лінійки. Після короткої офіційної вступної частини, вручення класній керівниці квітів, Раїса Пилипівна сказала класові, що тут присутній Богданів батько, Якименко Андрій Григорович, йому надається слово для виступу.
Я підвівся, вийшов до дошки і почав своєрідний такий перший урок для класу мого сина. Тут хочу нагадати, що то був 2010 рік, перший рік президентства Віктора Януковича. Він ще не став таким ненависним народові як згодом, але зародки вже простежувалися. На столі класної керівниці лежала реклама Партії Регіонів та якесь звернення Януковича до першокласників, під логотипом його партії. Напередодні, до речі, я прочитав у пресі, що наказом міського відділу освіти зобов'язувалося в усіх школах міста перший урок присвятити Програмі Партії регіонів в галузі освіти. Це, до речі, такий наказ був Міністерства освіти по всій Україні. І класна керівниця Богданова розпочала перший урок зі слів, що ми, мовляв, з вами проведемо урок з роз'яснень програми президента Януковича і його Партії регіонів, а зараз перше слово для майбутніх випускників хоче сказати Богданів батько. Виходячи перед класом, я зняв із себе фотоапарата і дав синові, сказавши, щоб знімкував побільше кадрів уживу, позувати я не буду, нехай як вийде.
Отож, після цього я вийшов перед класом, а Раїса Пилипівна сіла. Я узяв зі столу класної рекламу Януковича і ПР і показав класові. "Діти, це все - незаконна партійна агітація у закладах освіти, - сказав я, - це заборонено законодавством, це кажу вам я, юрист. Ми не будемо тут рекламувати антиукраїнську Партію регіонів та цього антиукраїнського президента. З якої речі ми мусимо пропагувати у школах Партію регіонів, а не, скажімо, націоналістичну партію Свобода?" - вів я далі. "Ми - українці, - кажу, - тому ми повинні знати нашу, українську історію". Слід зауважити, що 9-та школа українськомовна, ну, яка вона може бути українськомовною на сході України - суржик на уроках, російська на перервах - але я, звісно, розмовляю й мислю українською і вів цей "урок" українською.
Я помітив у школярських очах зацікавленість. Можливо, дітям було незвично бачити батька однокласника, що веде урок, можливо, тема, яку я почав, була незвичною для ситуації, можливо, моя поведінка біля дошки, впевнені рухи, чіткий і гучний голос, постава, експресія тощо виказували в батькові однокласника владу учителя, не знаю. Пам'ятаю тільки, що дітям було цікаво слухати мене, я задавав питання, вів діялог, діти підводилися і відповідали мені ніби на уроці вчителеві. Я відчував, що вів урок! Це справді був урок, мій останній перший урок Першого вересня колишнього шкільного вчителя!
Я вів урок: "От ви навчаєтеся у школі з поглибленим вивченням англійської мови. Це дуже добре, англійську треба знати. Англійська нині є світовою, як раніше була латина у Західній Європі, що лишилася після Римської імперії. Тепер латина - мертва мова. Не існує вже народу, який би розмовляв латиною чи розумів її. До латини вздовж усього середземного узбережжя всі народи розмовляли фінікійською, а згодом і грецьким койне - мовою, що була прийнята народами і яку тоді розумів увесь цивілізований античний світ. А от у пострадянських країнах населення досі розуміє "радянське койне" - російську мову. Але ми вже маємо свою державу, Україну, і завданням нашим є пошвидше позбутися усього російського, усього москальського, включно з російською мовою. Ми з вами не зможемо витурити з нашого мозку розуміння російської мови. Ми розуміємо російську мову через історичні обставини, і ця мова поки що поширена в Україні. А от ваші діти вже не будуть розуміти російської, вона для них буде такою ж іноземною, як для вас нині, наприклад, французька, німецька, польська або чеська. І взагалі, діти, ви повинні знати, що наші колишні, так би мовити, президенти, наші київські князі розмовляли українською мовою. Тоді ця мова називалася руською. Тому, що це ми, українці, є руськими, русичами, а не нинішні росіяни-москалі. Наша колишня держава, яку ми, на жаль, утратили на кілька століть, але тепер вже відновили навічно, називалася Руська земля. Ну, як і нині за самоназвою Німеччина називається Дойчлянд, від "дойч" - людина і "лянд" - земля, тобто Людська земля, Земля людей. Наша ранньосередньовічна держава була Земля руська зі столицею у Києві і це була держава світового рівня! Але чому ми нині українці? Тому, що ми через історичні та політичні обставини змінили своє ім'я! Ми стали називатися інакше! Ну, от, наприклад, чи ви всі знаєте, що Рим завоював землі північно-західного народу галлів, а провінція несла назву завойованої країни - Галлії? (Дехто з місця відповів, що так, вивчали, чули, знаємо). А яка нині там країна? (Одна дівчина-школярка мені відповіла: Франція). Так, молодець, Франція. І живуть там і донині французи. А де ділися галли? Що, їх вивезли всіх ці завойовники римляни? Куди? Де поселили? Нема жодних про це доказів та історичних документів, бо такого не було! Що означає, що народ у Галлії лишився той же! А от у 8-му столітті германське плем'я франків завоювало Галлію. Це був період після занепаду й загибелі держави Рим, Римської імперії. Але завойовників було так мало і вони наступними своїми поколіннями так увійшли у місцеве населення і розчинилися у ньому, що завойовники просто зникли, це називається асиміляцією, перебрали собі мову підлеглого народу, їхні нащадки вже вважали себе місцевим населенням. І лишилося від завойовників тільки ім'я франків, перебране на себе галлами. Отак галли, завойовані франками, стали називатися французами, а країна їхня Францією. Так само було і з румунами. Цей давній нарід на придунайських степах називався даками, а країна їхня - Дакією. Але Рим завоював Дакію і за сотні років поневолення даки стали називати себе римлянами, тобто румунами. Отак ми маємо нині державу не Дакію, а Румунію. Отак, діти, і українці. В силу історичних обставин ми у середні віки втратили державність - Землю руську. Нас приєднали до себе поляки, згодом московити, нинішні росіяни. Тоді, у 17-му столітті в усьому світі знали тільки Московське Государство як назву держави і московитів - як народ цієї держави. Але московити захотіли собі слави Землі руської. І їхній цар московський Петро Перший у 1721 році видав указ про перейменування Московського Государства у Російську імперію. А москалі стали згодом себе називати русскімі. Отак ми, русичі, руські, втратили своє ім'я, наше ім'я забрали поневолювачі, а нам довелося брати собі інше ім'я, ми взяли Україна, українці, що відбулося історичним шляхом, і нині ми вважаємо, що це добре, нам подобається наше ім'я!».
За реакцією учнів, в їхніх широко розплющених очах я побачив вогонь нової віри, інтерес до цих нових знань про раніше, можливо, й чуте, але не усвідомлене серцем до глибин душі. Їм відкрилося нове бачення історії і світу! Я відчував, що я закинув їм у душі зерно Правди й Українства!
... Отож, увесь урок, сорок хвилин, провів я сам, аж до дзвінка на перерву. Класна керівниця Раїса Пилипівна теж сиділа й слухала мене, не перебивала. Я думаю, що їй, людині із Совка, я теж зумів закинути у мозок хмизу для вогню нової Віри - віри в українство.
Так я провів свій останній урок...
Додаток:
01 вересня 2010 року.
Світлини свята першого дзвоника у СШ-9 міста Дніпропетровська.
Мій син Богдан Якименко з однокласниками (Богдан у центрі, з краваткою).
Класна керівниця Богданова Раїса Пилипівна (у зеленій сукні).
Андрій Якименко проводить урок. Тоді мені було 45 років.
Знімкував 01.09.2010 Андрій Якименко (крім уроку).
Усі світлини уроку знімкував 01.09.2010 Богдан Якименко.
01.09.2018
Підписатися на:
Дописи (Atom)