(До 100-річчя Злуки, мої кам'янські спогади)
Станом на 22 січня 1990 року, коли я мав 25 років (нині мені 54), я вже був цілком сформований новонавернений у прекрасну святу Віру - Українство - молодий палкий прихильник, неофіт-прозеліт.
12 листопада 1989 року під керуванням обласного посланця від УГС (Української Гельсінської Спілки) Петра Розумного (земля йому пухом, помер уже давно), який жив у селищі Солоне Дніпропетровської области (біля Солоного, до речі, скоро побудують новий міжнародний аеропорт) і який кількаразово на тиждень приїжджав в українських справах до Дніпродзержинська (нині місто Кам'янське), ми з 5-6 таких же, як я, новонавернених містян утворили Кам'янську міську філію УГС. Головою філії було обрано Владислава Вейссенберга (прізвище шведське, не жидівське, якісь у нього там шведи є в роду), вчителя історії школи номер 35 (йому тоді було десь за 50 років), а писарем (так, ми ввели таку посаду) Кам'янської міської філії УГС було обрано Андрія Якименка, тобто мене, учителя фізики й астрономії школи номер 6 Дніпродзержинська. До речі, запропонував назвати організацію не Дніпродзержинською, а Кам'янською саме я, що було гаряче підтримано на установчих зборах. Згодом така ідея сподобалася в області, тому відтоді (з листопада 1989 року) замість Дніпропетровських почали з'являтися Січеславські громадські та партійні організації. Приємно відчувати себе тим, хто ще тоді першим дав поштовх такій декомунізації...
Я на той час уже кілька років, як почалися українські публікації під час горбачовської Перебудови (Перестройки) 1985-1989 років, перечитав безліч книжок, журналів, статтей з історії України, взагалі українського національного руху (за комуністів того ніколи б не опублікували!), і еволюційно, цілком самостійно вже став "сирим" націоналістом. Сирим, бо ще не склав собі в голові на той час усієї історичної логіки націоналізму і боротьби за українську державність, хоча серцем і душею я вже прагнув, щоб Україна стала самостійною (тепер говорять незалежною, як в Акті 1991 року, хоча до ухвалення Верховною Радою 24 серпня 1991 року Акта проголошення незалежности націоналісти вживали, як і Микола Міхновський в "Самостійній Україні", слóва "самостійна").
Так от, з моменту створення антидержавної організації 12 листопада 1989 року (нагадаю, ще був Совітський Союз і УГС, яка проголошувала повну державну самостійність України, звісно, була антидержавною до СССР організацією), я стрімголов пірнув у патріотичну справу. Після роботи вчителем у школі я біг додому, я малював аж до третьої години ночі плакати з українськими гаслами, поясненнями, що то є УГС, Україна і так далі, малював-писав на дорогому й дефіцитному тоді ватмані акварельними шкільними пензликами і фарбами (які там приватні друкарні, ви що, тоді такого геть не існувало, все було комуністично-державним!), а потім на всіх вихідних ми з угеесівцями виходили на центральну площу Леніна (тепер площа Героїв) Дніпродзержинська (нині місто Кам'янське), приклеювали клеєм (який там скотч, такого не було в Союзі, такого слóва теж!) до огорожі біля площі наші саморобні плакати і на цьому п'ятачку, на цьому міському Ґайд-парку, пояснювали злим на нас, "екстремістів", містянам нові ідеї, поширювали нову Віру...
І от напередодні 22 січня 1990 року мій перший партійний керівник і друг (ми вже дуже здружилися) Владислав Вейссенберг зателефонував до мене на хатній телефон і сказав, що 22 січня, у День злуки, готується по всій Україні живий ланцюг людей, що з'єднають, взявшися за руки, всю Україну від Донецька до Львова. Для мене тоді взагалі всі ці дати (22 січня 1919 року, деякі інші з історії України) були невідомі, я не знав цього слова "злука" (з'єднання), і, здається, геть не знав цієї події - об'єднання 22 січня 1919 року двох держав УНР (Української Народної Республіки) та ЗУНР (Західно-Української Народної Республіки) в одну державу УНР. Владиславові довелося мені пояснювати, розказувати те, що я у совітській школі не вивчав. Також коли Владислав сказав про соборність України я тоді ще подумав про будівництво по всій Україні соборів, тобто християнських церков (храмів). Зараз я знаю, що то на мене так вплинув роман "Собор" Олеся Гончара із сюжетом про собор-будівлю, зруйнування якого (тобто будівлі) призвело б до руйнування "собору наших душ", до руйнування зв'язку з українською історією, минувшиною тощо. Владислав мені пояснив, що мова йде про соборність України, тобто з'єднання, збір (собор) усіх етнічних земель, де живуть українці, в єдину державу. І таке з'єднання, така злука, державно вже відбувалася в нашій історії на Софійській площі в Києві 22 січня 1919 року, коли делегації ЗУНР та УНР проголосили єдину українську державу УНР. І, мовляв, 22 січня 1990 року ми, символічно взявшися за руки від Донецька до Львова, покажемо, що ми за єдність всіх наших земель, за соборність України. Звісно, я погодився з подією і моєю участю у ній. Тільки Владислав мені сказав, що, мабуть, на заміську трасу ми не поїдемо, а просто зробимо коло на площі Леніна, пояснюючи людям про Злуку, Соборність і цю подію. Так ми таким вузьким "угеесівським політбюром" прийняли рішення (надалі так, у принципі, і приймалися всі ключові рішення в міській організації УГС, поки керував у ній Владислав Вейссенберг) зробити символічну "злуку" на центральній площі тодішнього Дніпродзержинська. Після розмови я, як писар (секретар) організації, виконав свій партійний обов'язок - обдзвонив стаціонарним міським телефоном (які мобілки? їх тоді й у згадці ще не було!) усіх угеесівців Дніпродзержинська, що 22 січня 1990 року ми - вся міська УГС - виходимо на площу Леніна Дніпродзержинська, здається, на 12 годину дня на Всеукраїнську символічну Злуку.
22 січня 1990 року кам"янська УГС вийшла на площу Леніна у Дніпродзержинську, і там узялися ми за руки, утворивши коло, хтось тримав синьо-жовтий прапор (нагадую, що тоді ще була Українська Радянська Соціялістична Республіка у складі СРСР з "державним" прапором червоним з синьою смугою унизу). У колі були Андрій Якименко, Владислав Вейссенберг, Валерій Чорномаз, Кость Харагезов (здається, він також був), а також присутні там, на площі, члени інших патріотичних організацій (ТУМ - Товариства Української Мови, інші). До кола також приєдналися перехожі, що зацікавилися подією. Пам'ятаю, коло десь складалося з 20-25 "злучан". Так ми постояли, узявшися за руки, десь хвилин зо 10, може, 15. Ми стояли, а люди довкруг зацікавлено все гуртувалися навколо нас, більшість, здається, були позитивно-зацікавлено налаштовані (мовляв, що це таке, що за коло, що ці люди цим хочуть показати?), хоча я пам'ятаю й вигуки про нас: "екстремісти!", "фашисти!", "націоналісти!" (цікаво, що "націоналісти" тоді в народі було лайкою й образою як ніби вбивці, терористи, садисти, причому "нацистами" ми стали набагато років пізніше, коли "націоналіст" навіть стало почесною патріотичною оцінкою людини, як нині).
Отак, постоявши і символічно нагадавши Злуку і Соборність, ми роз'єднали руки і почали, утворивши з натовпу кілька гуртів, розказувати людям символічність проведеного заходу, про Злуку 22 січня 1919 року, про соборність України, про УГС, чого ми прагнемо, про те, що ми хочемо самостійної України. Останнє, до речі, про самостійність України як держави, пам'ятаю, сприймалося тоді народом довкруг нас не так як з запереченням, а ніби з запитаннями: "що це таке? навіщо? самостійна ж Україна пропаде! її ж захопить Захід зі своїм капіталізмом! тощо"...
Кілька годин ми, пам'ятаю, аж до вечора (вже сутеніло, тобто десь до 17-18 години), ми там, на площі, провели у бесідах, полеміці і спорах з людом, проповідуючи їм нове "Євангеліє", новий "Коран", нову "релігію" - ідею України не в Союзі, а окремою, соборною державою...
Сьогодні ми святкуємо 100 років Злуки. Я вірю у соборність України! Я знаю, що ми зберемо всі землі, де живе український народ! Ми навернемо всіх українців в нашу віру, в Націоналізм, в Соборну Україну!
А коли народ увірує в цю Україну, ми підемо потугою по світу - навертати людство в Українство!
Додаток:
Соборна Україна, історичні мапи.
"...Від Сяну до Дону в ріднім краї панувати не дамо нікому!" (©).
Мабуть, треба придумати нову пісню. Ми живемо далі Дону - аж по Каспійське море, і навіть у Зеленому Клину під Тихим океаном!
22.01.2019, ©Андрій Якименко
