ПОМЕР СУДДЯ...
Помер Суддя... Він відновив тоді, у 1999 році, мою віру в Правосуддя, і не його вина, що нині Правосуддя в Україні не існує, а при слові "суд, суддя" я ладен розстріляти всіх суддів України як Голобородько в серіялі розстріляв парламент.
На 83 році життя помер Віталій Федорович Бойко (30 вересня 1937-29 січня 2020), багаторічний голова Верховного Суду України, що вже не працював, перебував на пенсії.
Національна асоціяція адвокатів України (НААУ) на своєму сайті пише:
«Віталій Бойко - видатна постать в історії української правової системи і державного будівництва, очолював Верховний Суд України (1994-2002), був Міністром юстиції України (1990-1992), суддею Міжнародного Арбітражного Суду при Торгово-Промисловій Палаті України та Молдови, Надзвичайним і Повноважним Послом України у Молдові.
Як голова ЦВК він мав честь відкривати перше пленарне засідання Верховної Ради України Першого скликання, входив до складу Ради при Президентові України з питань реформування судової системи, став одним з організаторів Спілки юристів України, а також був ініціатором здійснення у державі судово-правової реформи.
Своєю професійністю, принциповістю та наполегливістю Віталій Федорович заслужив високий авторитет серед представників влади та суддів. Всі, кому довелося працювати з ним, згадують його як виважену та мудру людину.
Світла пам'ять…»
©НААУ
...Це була моя особиста цивільна справа і це був занепад економіки, кучмівська корупція, хабарництво, масові злидні українців, низькі зарплати держслужбовців, суддів, правоохоронців, занепад професійної моралі й етики. Це був 1998 рік. Уже третій рік тривала моя цивільна квартирна справа. Я був юристом на різних роботах, деякий час там, деякий час сям, перебивався дрібними заробітками. І вів свою квартирну справу. Бо тодішні падло-родичі колишньої дружини захотіли, зруйнувавши мій шлюб, ще й відібрати в мене і житло. Вони уже не родичі, та падлами лишилися. Колись, коли вони помруть, я підійду і плюну смачно на їхні могили. Я не жартую.
Так от, щодо корупції та незаконности в судах. Десь у той час, пару років раніше, з однопартійцем з ДСУ (партія Державна Самостійність України, я очолював її міську та обласну організації) у тодішньому Дніпропетровську (нині місто Дніпро, майбутній Січеслав) я вийшов 1 травня з національними плакатами на альтернативний мітинг проти першотравневої комуністичної демонстрації. Нас було двоє - я і Олександр Єсіпов. Нас оточила кількасотня юрба комуно-дебілів. Верещання, крики і погрози... Мабуть, вони покликали міліцію (тоді була міліція), міліціянти нас скрутили і посадили в міліцейський бобік, відвезли до Кіровського райвідділу міліції Дніпропетровська (тепер цей район міста називається Центральний). Там завели у клітку, зняли шнурки і ремені, почали складати протокол... Потім їм доперло, що нещодавно змінився закон і тепер адмінарешти або адмінштрафи начальник райміліції не накладає, тільки суд. Нас відпустили. Але за кілька днів надійшла повістка в тодішній Кіровський районний суд Дніпропетровська. Ми з Єсіповим пішли на суд як слухняні громадяни.
Першим на процес пішов я. Судила мене суддя Васіна. Вона ще довго була суддею потім, але її януковицька влада після 2010 року вигнала з суддів. Так от, мені шили несанкціонований мітинг (а він у нас справді ніде не заявлявся) і порушення громадського порядку. За це був штраф або адмінарешт на кілька діб. На суді я назвався і подав своїм документом посвідчення члена ДСУ. Я коротко пояснив, що проводив мітинг проти ворожої партії, яка руйнує українську Державу, проти комуністів і так далі. Як юрист я вже розумів, що сухо-юридично і формально я ж порушив громадський порядок і провів незаявлений мітинг. Коротше, короткий процес - і суддя Васіна присудила мені замість адмінарешту штраф 200 тисяч чи то купонів, чи тодішніх новоукраїнських карбованців, забув. Пам'ятаю цифру 200 тисяч, бо то була місячна зарплата держслужбовця. "Документ я вам віддам, як заплатите штраф у судовій канцелярії", - сказала Васіна. Я вийшов з зали суду, пішов до канцелярії, заплатив готівкою цю величезну тоді суму (мав з собою частину партійної каси), в канцелярії мені виписали папірця, що штраф сплачено, поставили печатку, я відніс Васіній, вона віддала ДСУ-партійне посвідчення. Так само я заплатив з партійних коштів і за штраф Олександру Єсіпову.
Так от, у чому тут сіль? Річ у тім, що я заплатив державний штраф... не в бюджет, а готівкою якійсь секретутці в канцелярії суду. Я тоді це розумів і бачив. А згодом мені працівники суду пояснили, що в той час, коли зарплати у судах були малі, коли нема ні тонеру на принтер, ні паперу на вирок, судді завжди присуджували штрафи замість арештів. Покараний громадянин сплачував цей штраф готівкою, яка ніде фінансово не обліковувалася (хоча за законом штрафи мали б зараховуватися до держбюджету), і за ці гроші купувалося те, що треба судовій канцелярії, інколи на день народження видавалося судді як премія тощо. Тобто, як тоді, так і зараз то все було кримінальнокараним діянням, хабарництвом, корупцією, грубим порушенням закону. Але судова влада тоді так незаконно викручувалася через нестачу бюджетного фінансування...
Це я розказав про стан судочинства й правосуддя в тодішній Україні, щоб читач зрозумів тодішню епоху...
Так от, щодо Віталія Бойка. Як він з'явився у моїй долі?
Я вів свою цивільну справу у Самарському суді тодішнього Дніпропетровська. Розглядала справу суддя Тонкіна. В неї справу я програв, потім оскаржував в апеляційному суді, потім мінялися судді. Врешті, через років зо́ п'ять усього процесу я квартиру таки відсудив-залишив за собою. Мої колишні родичі - тесть і теща, мати й батько першої дружини, підлі вороги - програли. Але допис не про це.
Одного разу я вчергове прийшов у Самарський суд, щоб узяти свою справу для вивчення і копіювання. Я зайшов до чогось майже порожнього суду, піднявся на другий поверх до Тонкіної і... відчув у коридорі запах алкоголю. Стукався до Тонкіної, її не було. Почав шарпати усі двері, щоб когось із працівників суду знайти, щоб таки взяти й переглянути свою цивільну справу. І от, учергове шарпнувши двері, я їх відчинив і зайшов до судової зали...
Я побачив у той голодний час (1998 рік, мені тоді було 33 роки, економіка в державі в страшній скруті) у залі, де виголошувалися вироки... шикарний стіл з горілкою, ікрою, іншими наїдками. Так приємно вдарило у ніздрі... За столом сиділа моя суддя Тонкіна, працівники суду, і тодішня голова райсуду Людмила Каднікова (про цю гниду нижче буде мова). Це все в робочий час! Я побачив, що заскочив цю компанію зненацька, всі завмерли, вигуки ущухли. Я вибачився і попросив у Тонкіної дозволу на отримання моєї справи, давши їй заяву. Тонкіна написала дозвіл і я пішов геть, узяв у канцелярії внизу свою судову справу.
Оскільки стіл для вивчення судових справ був тільки на другому поверсі, я знов пішов на другий поверх, сів за стіл у коридорі, розкрив справу... З зали, де йшов бенкет, з-за зачинених дверей чулися вітання, цокання чарок і келихів, стукіт виделок по тарілках, гармидер, запахи наїдків і спиртного... "Ні, тут я не вивчу справи", - подумав я і, взявши справу під пахви, вийшов з суду у судовий двір і сів до машини, почав гортати сторінки...
Години через дві я повернувся до будівлі суду і поніс справу до канцелярії. "Ідіть до голови суду Каднікової!", - наказали мені в канцелярії. Нічого не підозрюючи, я пішов... прямо на свій суд...
В кабінеті голова райсуду Каднікова одразу оголосила, що я віддаюся су́дові на процес за неповагу до суду. Це стаття 185-3 Кодексу про адміністративні правопорушення - штраф або до 15 діб адмінарешту. В мене прямо очі полізли на лоба... Паскудство суки Каднікової, дурість ситуації, блядство цієї події, абсурдність взагалі всього, що я почув, якась нереальність того, де я перебуваю, мене просто розгнівали та невимовно принизили! У поясненнях я з притиском, майже кричучи (ні, не кричав, але пояснював з обуренням) я говорив Кадніковій: "Пані суддя, - тоді ще в кодексі не запровадили цю "їхню честь" чи радше нечість, - я не хотів заважати вашим веселощам у залі, тому я виніс справу з суду і вивчав в машині!!". Але Каднікова, ця тварюка, курва, блядь, сказала, що я проявив неповагу до суду, коли виніс справу із судової будівлі. Я, вже бувши юристом, цілком свідомий був що мене чекає. Я казав: "Пані суддя, прошу винести судове рішення по-людськи!", - сподівався, що хоч попередження мені винесе чи штраф...
Тут заходить міліціонер (згодом я зрозумів, що його з райвідділку міліції вже раніше було викликано до мене) і Каднікова, совкове падло, наволоч і тварь смердюча, вказавши на мене пальцем, оголосила: "Пять суток арєста". Міліціонер підійшов до мене, витягнув кайданки. "Ру́кі!", - твердо наказав мені. Я підніс руки, на кистях клацнули кайданки і мене відвели до мавп'ятника (клітка у міліції, обезьянник, якщо російською)...
"Яка підлість, зрада, приниження і несправедливість!", - я не міг заснути в своїй клітці цілу ніч... Я ж бачив як ви, судді, там буха́ли вдень, а потім ще, мабуть, ішли на чийсь процес!! Яка ж паскудна сука Каднікова, зараза, падло комуняцьке, яка підлість так вчиняти з колишнім депутатом, нинішнім юристом, колишнім держслужбовцем, націоналістом, політичним активістом і працівником облдержадміністрації!! Я задихався від несправедливости й ненависти до цього суддівського лайна на ім'я Каднікова!..
На ранок мене перевезли міліцейським бобіком через усе місто в ІТТ (ізолятор тимчасового тримання). Там я й відбув, включно із мавп'ятником, усі свої 5 діб арешту...
Коли я вийшов після арешту, я заприсягся перед собою, що цю Каднікову, цю фашистку і заразу, я зітру на порошок! Я писав листи у міністерство юстиції, в обласне управління мін'юсту, президентові, до правового комітету Верховної Ради, до уповноваженої з прав людини, написав правове оскарження до обласного суду (здається, тоді ще так називалися апеляційні суди). Голова Дніпропетровського обласного суду Віхров відмовив скасувати постанову Каднікової про мій арешт. Я написав скаргу до Верховного Суду України. Я скрізь писав про все відверто - про горілку, запахи, про несправедливість і нерівноцінність покарання, про буха́ння суддів у робочий час, про те, що голова райсуду Каднікова цим всім керувала, про підлість і паскудство того, що я, не мавши можливости вивчити справу через алкогольні запахи і вигуки п'яної вечірки, просто не став заважати суддівській "оргії", я вийшов у двір і вивчив справу у машині. Це були десятки скарг!
Я вже не сподівався ні на що, минуло після мого арешту часу майже рік. І от одного разу я виймаю пошту, розкриваю лист з Верховного Суду України, там - тільки один аркуш форматом А4. Постанова Голови Верховного Суду України. Коротка фабула, пояснення, що Якименко не проявляв до суду неповаги і резюме - адмінпровадження щодо Якименка закрити через відсутність складу адмінправопопушення. І один підпис - Голова Верховного Суду України В.Ф.Бойко.
Я знов повірив, що таки існує Справедливість! Але тоді я розумів, що я потрапив у потік змін в державі, коли все вище й вище підносилися права людини і законність, коли, принаймні згори, почали міняти своє ставлення до подібних справ, і Віталій Бойко, тодішній голова Верховного Суду, теж увірував у цей процес! Тому він вирішив мене реабілітувати. Зараз, в часи Зеленської команди, я не впевнений, що завершення було б таким же...
Далі я подав до суду на відшкодування моральної шкоди за незаконний арешт. У тому ж таки Самарському суді Дніпропетровська був процес (таж суддя-сука Тонкіна, яка у мене забрала своїм рішенням квартиру, але згодом, як я вище писав, я переміг) мені було присуджено за 5 днів 500 тодішніх гривень компенсації, тоді ще курс був до долара один до двох, тобто це як 250 доларів, або на сьогодні приблизно 6750 гривень, як середньомісячна зарплата некваліфікованого працівника держпідприємства.
Далі я побачив оголошення про перевірку та переатестацію всіх суддів України і тодішній голова правового комітету Верховної Ради України Онопенко заклика́в усіх писати скарги на суддів, щоб очистити суддівський корпус. Я докладно написав на Комітет про цю паскудну суку Каднікову, додав і про пиятику, і постанову Бойка про моє виправдання тощо. Десь через місяць на бланку Комітету ВРУ Онопенко мені відповідає: "Ми вашу скаргу розглянули разом з багатьма скаргами на суддю Каднікову, з якою була серйозна бесіда на засіданні Комітету. З огляду на масовість скарг Каднікова відкликала свої документи на продовження бути суддею безстроково". Це вже був десь 2001 рік.
Тепер Каднікова - моя колега, тобто адвокатка, чорт!.. Парадокс життя! На суддів усілякі Якименко та якименки її не пропустили, то ж вона адвокатує. Я уявляю її рівень адвокатства! Мабуть, так адвокатуєш, як судила, Каднікова?!
Я після своєї реабілітації не бачив Каднікової, просто ми не перетиналися. Але хоча минуло понад 20 років, точніше 22, мені вже не 33, а 55, та я не забув той біль несправедливости і скотства, тієї підлости й паскудства, яких завдала мені Каднікова! Якщо колись я у житті матиму можливість їй помститися і знатиму, що мені за це нічого не буде, я її обов'язково уб'ю! Я не жартую...
І справа тут не тільки у моїй особистій життєвій обра́зі. Каднікова - це збірний образ совкового й кацапського хамства і бидляцтва, це Янукович і Зеленський, це антиукраїнство не лише за мовою, але за поведінкою, за вдачею, за ідеологією і політикою, за своїм світосприйняттям. Я пам'ятаю кривий писок Каднікової на мої пояснення українською мовою, її запитання російською, я фізично відчував, що вона - не українка, а москалька, що її коробить, її вивертає, коли вона чує українську мову (нагадую, це був 1998 рік)! Якби ми вбили каднікових, януковичів або зеленських до займання ними державних чи суддівських посад, то ми не мали б ні Революцій, ні Небесної сотні, ні російсько-української війни, бо були б дужими і сильними ще від дня проголошення Незалежности у 1991 році!
Але я не закінчив про Віталія Бойка.
Десь у січні-лютому 2007 року (мені вже тоді було 42 роки) я йшов у Києві вулицею Пилипа Орлика на засідання Верховного Суду України (Суд на цій вулиці) у справі Павла Лазаренка і партії "Громада", у якій я вів юридичні питання. Тоді напа́дало багато снігу, вузьким тротуаром годі було пройти, тільки натоптаною стежкою. І от, не доходячи трохи до суду, я бачу як, мабуть вийшовши із суду, мені назустріч іде... Бойко!
"Пане суддя! Пане суддя!", - радісно вигукнув я, розпростерши руки. Між нами було метрів зо́ два, я іду з розпростертими руками вузькою тротуарною сніговою стежкою до Бойка, Бойко аж сахається (хто це? грабіжник? вбивця? хуліган?). Я, протягуючи йому руку, щоб поручкатися, голосно вигукую: "Пане Бойко, ви мене не знаєте. Я Якименко. Ви мене своєю постановою виправдали, мій арешт був незаконним!". Ми ручкаємося. Бойко, ошелешений, ще не знає що казати. Я витягую свою візитку, вручаю йому і кажу: "Ось моя візитка. Я Якименко. Ви відновили справедливість у моїй справі. Я вам щиро вдячний! Дякую!". Бойко усміхається, я поступаюся дорогою, він іде собі у справах, я на засідання у Верховному Суді...
Я не знаю кого і на скільки і коли засудив Бойко. Я просто пам'ятаю ту епоху, коли суспільство намагалося змінити стан справ у судах, оновити суддів, запровадити законність і справедливість під час судочинства. Така тоді була епоха змін, наприкінці 1990-х - на початку 2000-х років. І Віталій Бойко, хоч і бувши продуктом Совка, став, серед інших, локомотивом тих якісних змін. Він увірував у ті зміни і ця його віра відновила справедливість у моїй справі.
Тому Віталія Бойка я оцінюю за моєю - так, незначною (п'ять днів арешту це ж не п'ять років тюрми! і що заважало Бойкові просто повторити відмову, яку мені відписав голова обласного суду Віхров?), я оцінюю - так, за особистою справою. І якраз мій випадок арешту, моя справа і виправдання мене Головою Верховного Суду Віталієм Бойком - то був лакмусовий папірець тодішніх історичних змін у державі.
Помер Суддя...
Спіть спокійно, Ваша Честь!
02.02.2020
©Андрій Якименко
