ПРО НЕМУДРИЙ УКРАЇНСЬКИЙ НАРІД
У 1994 році я вже жив у Дніпропетровську (нині м. Дніпро, майбутній Січеслав).
Тодішній президент України Леонід Кравчук (1990, голова парламенту; 1991-1994, президент) був надто самовпевнений у своїй перемозі на виборах, тому погодився скоротити строк каденції президента і всіх депутатів України. Розпочалися дострокові вибори 1994 року. Так замість 5 років депутатства і президентства (1990-1995) всі відбули 4-річний строк (1990-1994). Кравчук тоді, як відомо, програв Леонідові Кучмі і зійшов з активної політичної арени. А його, Кравчука, ще вважали ж тоді хитрим лисом! Як бачимо, насправді він був дурним і наївним сільським дядьком.
Отож, я теж, як депутат Дніпродзержинської (нині м. Кам'янське) міської ради та одночасно (тоді дозволялося) депутат Дніпропетровської (майбутньої Січеславської) обласної ради, теж відбув 4-річний термін депутатства (1990-1994).
І пішов на місцеві вибори 1994 року як мажоритарник, але на той час уже як голова Дніпропетровської міської та обласної організацій політичної партії націоналістичного спрямування ДСУ (Державна Самостійність України). Партія мені допомогла з листівками (газетний папір, чорно-білі, формат А4) і я їх, пам'ятаю, зі своєю невеличкою командою, а то й сам-один, повкидав чи не до кожної поштової скриньки в себе на виборчому окрузі. На листівці була моя світлина, віхи біографії (тоді я мав 29 років), як трудової, так і політичної, моя націоналістична програма тощо.
На той час політична активність широких мас народу була млявою, людей відлякували націоналістичні гасла (та й взагалі будь-які політичні гасла), але я з ними йшов на вибори, бо вірив у той Націоналізм, який провадила політична партія ДСУ, тобто який я сам опрацьовував та впроваджував з моїми партійцями у масштабах Дніпропетровської области.
Для Дніпропетровська вкидання до поштових скриньок партійної виборчої реклами і поквартирний обхід виборців, який я активно здійснював, тоді не дуже практикувався. Це зараз щодня аж до самих виборів ми витягаємо зі скриньок "тонни" політичної "макулатури". У 1994 році, пам'ятаю, до скриньок вкидалося одну-дві листівки, і серед них - обов'язково була моя націоналістична чорно-біла листівка газетного паперу форматом аркуша А4.
Я відчував, звісно, що населення не готове було тоді до сприйняття Націоналізму (як, до речі, й нині), але я так вірив у цей Націоналізм, я так хотів накинути його народові, я так був впевнений у мудрості українців, що ніщо мене не могло б зупинити його не поширювати. На той час мені було цілком очевидно, що десятиліття комуно-совкової пропаганди вихолостили українство з українців і варто було "тільки розказати людям" Національну правду, як вони всі усвідомлять себе українцями, навернуться в національну Віру і, звісно ж, проголосують за того хлопаку, який дав їм це джерело натхнення й віри, тобто за мене.
Я, звісно, у програмі обіцяв і побутово-практичні справи виборцям. Пам'ятаю, наприклад, що обіцяв у разі обрання мене обласним депутатом провести тролейбусну лінію до житлового масиву Північний (якої досі не існує, привіт від мене моїм виборцям, ги!). Були ще якісь пункти програми - заасфальтувати там щось, поставити у кожному дворі дитячі майданчики і т.д. І я б це виконав, якби мене обрали! Але тільки моя програма виразно показувала мої націоналістичні погляди, в інших кандидатів були тільки "побутово-комунальні" обіцянки. І саме це, саме моя "заполітизованість", як мені говорили на люди на виборах, мій Націоналізм і спричинили, що мене не було обрано депутатом!
Як нині пам'ятаю, народ обрав обласним депутатом замість Якименка якогось Лозу, який був начальником залізничного депо. Виборчий округ - житловий масив Північний, все селище Шевченко, вся Ігрень, і, здається, навіть Придніпровськ. Багато виборців працювали на залізничній станції Нижньодніпровськ і на великому залізничному вузлі Нижньодніпровськ-вузол. Саме тому народ обрав Лозу, а не Якименка. Ну, як донбасівці обрали у 2010 році президентом України "своєго парня, із нашева Домбаса" - Віктора Януковича. Лоза ж для народу - свій, не горлопан і екстреміст Якименко, "буде займатися не криками, не політикою, а справами для людей" і т.д.
Мене надзвичайно вразив такий вибір народу! Я був переможений, принижений і розчавлений! Я так хотів допомогти народові! Я так хотів їх всіх зробити українцями! Я так хотів з трибуни обласної ради розвінчувати хабарників, прихватизаторів і злодіїв! Я так хотів їм провести тролейбус!!..
І я відчув, що мене зраджено! Мене зрадив народ, якому я вірив, на вівтар якого я готовий був покласти і своє життя! Я зрозумів, що з цього стада нам ще довго слід ростити українців!..
...Невдовзі після виборів, які я вже програв, я їхав електричкою з Дніпропетровського вокзалу до платформи Депо-вузол, тобто на житловий масив Північний. Як зараз пам'ятаю, вагон був ущерть заповнений і я стояв біля розсувних дверей внутрі вагону. Я поглянув вздовж вагону. Я бачив цих простих людей, їхні малоінтелігентні обличчя, чув їхні примітивні і тупі розмови, нюхав запахи їхніх пітних після робочого дня тіл... Майже всі вони були залізничники, або мешканці мого вибочого округу, майже всі вони їхали на Північний, Шевченка, Ігрень. Майже всі вони були моїми виборцями!.. І я їх майже всіх ненавидів! Як вони могли обрати не мене?! І це ж по всій Україні так з націоналістами... Невже їм невтямки, що тільки українські націоналісти нададуть їм добробут, віру, щастя?! Невже вони не вірять у Велику Україну?!. ...І тоді я захотів їх всіх убити! Це стадо не повинно жити! - думав я. Вони ламають не мені життя. Не тільки мені. Вони ламають життя моїх дітей, своїх дітей, своє ж нікчемне життя! Якби я мав таку можливість, я б усіх їх розстріляв!..
Час показав мою безкінечну правоту! Якби народ щоразу обирав якименків чи інших націоналістів, то не було б війни, і Крим би тоді був досі наш. А тепер, 23 роки після тих далеких виборів, на Східному Донбасі умирають, гинуть за мої ідеї, за ту Україну, яку я давав своїм виборцям, героїчно гинуть діти тих, хто за мене тоді не вкинув бюлетень...
Відтоді я не вважаю українців мудрими. Я не вважаю мудрим жоден народ! Тепер я знаю, що будь-який народ у своїй масі - це тупе стадо, це отара, якій обов'язково потрібен пастух! Народу треба дати їсти-пити, хату і зарплату тощо. Але ідеї віри, ідеологію, тобто ті стрижні, на яких стоїть держава, народу на поталу не можна віддавати! Народу слід вказати в небі Зірку (метафора), розказати, що то - щастя, і повести до тієї Зірки-щастя весь народ! Хто відставатиме, або засумнівається, - погнати батогами!
Тому, коли я починаю бачити останнім часом подібне розуміння у суспільстві, я втішений, що хоч спрокволу, але суспільство починає думати так само, як і я.
Мирослава Барчук, українська журналістка і телеведуча, нещодавно написала: "Треба визнати, народ не мудрий, на жаль. Давайте не лукавити вже з цим міфом про мудрий український народ" (Радіо Свобода, 20 травня 2017 року, https://www.radiosvoboda.org/a/28499424.html). І це ще м'яко сказано про українців. Це ще м'яке визначення українського народу! Втім, як і всіх народів світу.
Тому народ не може обирати владу! Прямі таємні вибори - то зло! Я проти прямих виборів як президента, так і депутатів! Нам США - як приклад! Обирають президента виборщики, а цих виборщиків перед тим обрав народ. Прямі вибори буде скасовано і в нас. Хоч це буде гарантією, що стадо не поставить ватажком держави якогось зека Януковича, який закличе в Україну вороже військо і війну!
На світлині:
Мирослава Барчук, українська журналістка і телеведуча.
21 травня 2017 року
