(перша зустріч)*
* допис 13.07.2014 з додатком 2018 року, Андрій Якименко, Фейсбук
Нині виповнюється 74 роки від дня народження 13 липня 1940 року (помер 1992 року) Івана Григоровича Сокульського - українського поета, правозахисника, громадського діяча, члена Української Гельсинської Групи (УГГ) з 1979 року, одного із засновників Народного Руху України (НРУ) та Української Республіканської Партії (УРП) на Дніпропетровщині.
Кінець Радянського Союзу, останні місяці-роки.
У жовтні 1989 року я, 24-річний, патріотично налаштований парубок, побачив у міській газеті Дніпродзержинська, Дніпропетровська область, оголошення про установчі збори у місцевому технікумі на Дніпробуді (народна назва одного з житлових масивів міста Дніпродзержинська) місцевої мовно-патріотичної організації чи то ТУМ (Товариство Української Мови) чи то НРУ (Народний Рух України за перебудову).
Цікаво, що газета "Дзержинець", де було опубліковано оголошення про ці установчі збори, була органом Дніпродзержинської міської організації тоді ще пануючої, але вже занепадаючої у час горбачовської Перебудови Комуністичної партії України (ще до її заборони Кравчуком).
Здається, збори було призначено на вечір 30 жовтня 1989 року.
Я пішов на ці збори, нікого не знаючи з націонал-патріотичного руху, бо відчував потребу у патріотичному духовному та мовному спілкуванні, чого не міг просто так знайти у російськомовному Дніпродзержинську.
У залі, де відбувалися збори, висіло кілька плакатів на мовно-патріотичну тему, багато хто розмовляв між собою українською мовою (!), грала народна українська музика і пісні на патріотичну, насамперед козацьку, тему, що було приємно дивним для мене, і, головне, я чи не вперше офіційно побачив якісь нові прапори - синьо-жовті! - які, як я чув ще зі школи, радянського телебачення та газет, є прапорами "зрадників, пособників фашистів, бандитів та українських буржуазних націоналістів".
Коротше, я відчув, що це все - моє!
Я знайшов поживу для своєї спраглої душі!
Я сів сам собі окремо, бо починалися установчі збори.
Зала була заповнена десь на третину, пам'ятаю, що сумарно було присутньо не більше 40-50 осіб з усього 250-тисячного на той час Дніпродзержинська.
Згодом мені показали й розказали, що в установчих зборах брали участь (за рішенням міськкому компартії) також і комуністи, члени міського комітету КПУ, і, до речі, заступник міського секретаря компартії з ідеології Плахотник навіть увіходив до керівних органів міської організації ТУМ.
Я слухав виступи промовців, з яких половина були українськомовними, тепер би я навіть сказав - суржикомовними.
Але ж це була Українська Мова!
Мова офіційно лунала у стінах освітньої установи на зборах Товариства Української Мови - нечувана досі річ!
Десь, здається вже наприкінці підготовлених виступів, було з президії оголошено, що до виступів запрошуються усі бажаючі, бо тепер у нас, мовляв, перебудова, гласність і демократія, і ми - організатори зборів - не хочемо уподібнюватись до методів комуністичної партії (камінь у город тут же присутніх комуністів - нечуване досі нахабство!).
Я з хвилюванням написав записку до президії, і, коли надійшла до мене черга, з президії оголосили, читаючи мою записку, що до слова запрошується вчитель фізики 6-ї школи Якименко Андрій Григорович (тоді ще обов'язково називали по-батькови).
Я схвильовано піднявся на трибуну.
Я уперше виступав прилюдно на політичну тему - а мовна тема була політичною!
Я говорив, що українська мова занепадала через те, що її гнобили й забороняли, що мова зазнавала утисків, що тільки українці мають панувати в Україні, а нам потрібна своя держава, тоді й мова розвиватиметься, що нам потрібна справжня влада рад, а всю історію єдиною антирадянською організацією була комуністична партія!
Короткий, здається 5-хвилинний, виступ мій збурив залу!
Я побачив і відчув ворушіння, шерех і перешіптування по всій залі.
Я відчував, і навіть знав!, що завтра мене буде звільнено з роботи, а можливо, навіть заарештовано!
Але я не міг зупинитись і не міг не сказати того, що я сказав!
(Слід зауважити, що ніяких репресій так і не послідувало: перебудова ж і гласність!).
Я зірвав шалені оплески.
Я йшов до свого місця і бачив, як через залу, широко усміхаючись, через ряди до мене просувається злегка бородатий, мені тоді запало - схожий на Карла Маркса - чоловік.
Він, продершись до мого місця, сів поруч і сказав, що мій виступ був одним із найкращих!
Згодом ми з цим чоловіком дуже здружилися.
Це був на 25 років старший від мене учитель історії 35-ї Дніпродзержинської школи Владислав Вейссенберг, нині покійний - спи спокійно, друже! - що предками мав шведів.
Про його дивне "українське" прізвище я пізніше його розпитував, бо "жидівське питання" є завжди актуальним в Україні.
Владислав сказав, що багато хто вважає його прізвище або жидівським, або німецьким, але це шведське прізвище, хтось там у роду був шведом, але сам він є українцем, і, до речі, його глибокий український патріотизм я підтверджую.
Отож, підсівши до мене, Владислав Вейссенберг також сказав, що саме його так вразило з мого виступу, що вирізнявся серед інших.
Владислав сказав мені про ці "ідеологічні мазки" з моєї промови: потреба створити незалежну українську державу (нагадаю - був жовтень 1989 року, а про Акт проголошення Незалежности 24 серпня 1991 року ще тоді ніхто й гадки не мав) та ідея, що пануюча тоді комуністична партія є антирадянською організацією, що й було насправді.
Вейссенберг мене спитав до якої організації я хочу вступити.
Я відповів - до Народного Руху.
"Ні! - заперечив Владислав, - з вашими поглядами треба бути в УГС!".
Саме тоді я й почув уперше від Владислава Вейссенберга це дивне слово УГС і його розшифрування - Українська Гельсинська Спілка.
НРУ, сказав Владислав, не ставить питання про незалежність України, а УГС постійно підкреслює кончу потребу в українській самостійній державі.
"Тому вам, - сказав Владислав, - треба бути в УГС!".
"От зараз поговоріть з дніпропетровським обласним керівництвом УГС", - завершив Владислав і на його місце поруч зі мною підсів худорлявий і м'який лобань.
Це був Іван Сокульський.
Іван Сокульський коротко сказав мені, що мій виступ йому дуже сподобався, що він, Сокульський, нещодавно вийшов з ув'язнення, де відсидів за незалежність України, наскільки я пам'ятаю, 7 років.
Також Сокульський сказав, що його раніше строку випустила на волю Перебудова.
Іван Сокульський також розказав, що УГС хоче шляхом через міжнародні засоби, використовуючи визнану Радянським Союзом Декларацію з прав людини, підписану у 1976 році у місті Гельсинки, Фінляндія, відновити самостійність української держави.
Сокульський сказав мені, що коли я ходжу на якісь заходи і зустрічі з владоможцями, то слід усе записувати, краще на диктофон, і передавати йому - Сокульському - а він потім, після літературної обробки, передасть матеріял для публікації на Заході та для оприлюднення на Радіо Свобода і Голос Америки.
"Ви можете робити цю роботу? Ви готові для такої діяльности?", - спитав Сокульський.
Мене просто захлинула хвиля такої утаємничости, важливости цієї роботи, конспірологічности, якоїсь підпільности питання, довіри до мене і відчуття причетности до Великої Справи!
Звісно, вже після мого виступу з трибуни я вже міг робити цю робуту, хотів її робити і мені іншого шляху назад вже навіть не було!
"Ви маєте диктофона?", - спитав Іван Сокульський.
Звісно, я не мав ніякого диктофона.
Я мав звичайного радянського магнітофона VEF, ризького виробництва, розміром з міні-портфель, але ж його не сховаєш непомітно!
"Тримайте!", - сказав Сокульський, і витягнув з нагрудної кишені чорного магнітофона, розміром з коробочку, якого вже можна було непомітно сховати.
"Записуйте матеріяли, а касету передавайте мені", - вкладаючи у мою руку диктофона, сказав Сокульський.
Для мене це був перший вражаючий приклад не лише недокументальної довіри мені дорогої, мабуть, записувальної техніки "підпільника", але й довіри мені "з першого погляду", з першої моєї промови взагалі своєї долі людиною, з котрою ти кілька хвилин тому навіть не був знайомий, але тепер ти відчував, що ладен і за цю людину, і за цю нашу Велику Справу піти до в'язниці та випробувати усі злигодні підпільної роботи!..
Далі було 12 листопада 1989 року, коли було утворено Кам'янську (Дніпродзержинську) міську філію УГС, засновниками якої стали Андрій Якименко, Владислав Вейссенберг, Кость Харагезов, Ярослав Гриджин, Валерій Чорномаз.
Присутній на установчих зборах "від Івана Сокульського" був Петро Розумний, його соратник і побратим, теж дисидент і активіст УГС.
Мене було обрано секретарем міської філії УГС, а керівником - Владислава Вейссенберга.
До речі, запропонував назвати міську філію УГС Кам'янська саме я.
До 1936 року місто Дніпродзержинськ називалося Кам'янське, звідси й назва.
Цікаво, що обласні "патріотичні органи", взнавши про цю нашу місцеву ініціятиву з повернення до українських назв, стали називати обласні Дніпропетровські організації Січеславськими, бо у 1918 році місто Єкатерінослав (нині Дніпропетровськ) кілька місяців називалося Січеславом, як запропонував учительський з'їзд.
Але першими були ми, першим започаткував цей почин "перейменувань в українське" саме я - Андрій Якименко, у листопаді 1989 року.
Мене дуже тішить це патріотичне усвідомлення.
Андрій Якименко, (c), 13 липня 2014 року
Додаток 2018 року:
«Іван Григорович Сокульський народився 13 липня 1940 року в селі Червоноярське Дніпропетровської области.
Майбутній український поет, правозахисник, громадський діяч, дисидент.
Після закінчення школи Іван Сокульський працював токарем, слюсарював. Любов до літератури не дає молодій людині спокою, він не може зреалізуватися. У 1962 році Сокульський вступив до філологічного факультету Львівського університету, а з 1964 року переводиться до Дніпропетровського університету. Тут він бере активну участь у житті творчої молоді.
З 1966 року поета Сокульського виключають з комсомолу та університету, звинувативши в написанні «націоналістичних» віршів. Опинившись практично на вулиці без стипендії, Іван працює пожежником, бібліотекарем, кореспондентом, кур`єром, матросом річкового пароплавства. Він не припиняє контактувати з дисидентськими колами Києва і Львова, допомагає друкувати заборонений самвидав.
У серпні 1968 року разом з другом Михайлом Скориком Сокульський написав послання «Лист до творчої молоді Дніпропетровська». У цьому листі у відкритій формі виражається різкий протест проти політики насильницького московщення (російщення), переслідування національної інтелігенції, заборони роману Олеся Гончара «Собор». Навесні 1969 року «Лист» було почуто усім прогресивним людством за допомогою радіомовної станції «Свобода», його масово публікували абсолютно всі зарубіжні засоби масової інформації.
У середині червня 1969 року агенти КДБ заарештовують авторів «скандального» послання. 27 січня 1970 року Дніпропетровський суд визнає обвинувачених винними і визначає термін позбавлення волі на 4,5 роки з відбуванням терміну покарання в таборах суворого режиму. Покарання Іван Сокульський відбував у Мордовії, а з кінця 1971 року в Пермській області та Володимирському централі. 14 грудня 1973 року письменника звільнили. Повернувшись після виснажливого ув`язнення додому, у тодішній Дніпропетровськ, Сокульський зайнявся опозиційною діяльністю. З жовтня 1976 року письменник вступає до правозахисної організації дисидентів «Української Гельсинської Групи сприяння виконанню Гельсинських угод».
Навесні 1980 року Івана Сокульського заарештовують знову. Рішенням обласного суду його визнають особливо небезпечним рецидивістом і засуджують на 10 років позбавлення волі і 5 років заслання без права спілкування з рідними. На цей раз дисидента засилають для відбування ув`язнення в Татарстан. За дев`ять діб до закінчення терміну письменника заарештовують знову і засуджують на три роки таборів за сфабрикованим звинуваченням нібито за хуліганство. Восени 1985 року його переводять до табору суворого режиму в Пермській області. У серпні 1988 році письменника нарешті звільняють.
Повернувшись до рідного Дніпропетровська (як тоді називалося нинішнє місто Дніпро, майбутній Січеслав) Іван Григорович продовжує працювати в Гельсінській Групі, організовує спільноту Народного Руху України «Меморіял», активно підтримує відновлення Української Автокефальної Православної Церкви. Агенти КДБ, як і раніше, не бажають залишати у спокої Івана Сокульського. 20 травня 1991 року напередодні розвалу Радянського Союзу письменника жорстоко б'ють на вулиці у момент пікетування Дніпропетровської обласної ради з вимогами незалежности України. Після побоїв здоров'я Сокульського різко погіршується. Через рік, 22 червня 1992 року, серце полум'яного борця за незалежність своєї країни зупинилося. Івана Сокульського поховано на цвинтарі у місті Дніпро. Він так і не встиг на повні груди надихатися духом свободи після підписання Акта Незалежности України з моменту розвалу СРСР.»
(З Календаріума http://www.calendarium.com.ua/ua/ivan_sokulskii, з певним редагуванням від Андрія Якименка).
На світлині:
Іван Сокульський.
16 липня 2018 року
Немає коментарів:
Дописати коментар
Прокоментувати допис: