ХОЧЕШ УЗНАТИ ЛЮДИНУ - ЇЇ ПОСЛУХАЙ

ХОЧЕШ УЗНАТИ ЛЮДИНУ - ЇЇ ПОСЛУХАЙ*

* допис 04 жовтня 2014 року, Андрій Якименко, Фейсбук

ВАСИЛЬ МАРУЩИНЕЦЬ є мій Фейсбук-друг.
Ми ніколи у житті не бачились безпосередньо.
Але за понад рік такої дружби в соцмережі за його дописами і коментарями я побачив українця, патріота, націоналіста.
Хочеш узнати людину - її послухай.
Або почитай її у соцмережі.
Я не знав біографії Василя Марущинця.
Тепер знаю.
Знатимете і ви.
Слава Україні, Василю!
Всім Героям слава!

"ВІН БОРОВСЯ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ

Щоразу, коли Василь Марущинець навідується на рідну малу батьківщину у с. Великий Раковець, неодмінно завітає в редакцію газети «Нове життя». Новинкарі завжди духовно підтримували його (хоча в часи тоталітарного режиму таких людей, як він, партія застерігала триматись осторонь, бо вони, мовляв, йдуть проти існуючої системи).

Василь Іванович і справді був неординарною особистістю. У 1989 році він власноруч виготовив Герб України, у кабінеті директора школи замість портрета Леніна встановив портрет Тараса Шевченка. Будучи директором Малораковецької восьмирічки, вперше на Закарпатті розпустив комсомольську, піонерську і жовтенятську організації, а замість них створив Спілку незалежної української молоді. При школі діяв стрілецький гурток.

– Василь Іванович велику увагу приділяв вихованню молоді, − розповідає директор Малораковецької ЗОШ І-ІІ ступенів Оксана Савко. – Усе, що він робив у школі, для нас було новизною. Особливий інтерес викликало створення скаутської організації «Пласт». Він організував численні поїздки школярів місцями бойової слави. На все життя запам’яталася поїздка в садибу Степана Бандери в с. Воля – Задеревацька Стрийського району Львівської області. Там відчувався дух національного героя, його помисли і мрії. Він боровся за національну ідею.

Народився В.І. Марущинець 10 лютого 1956 року в с. В.Раковець. Мама працювала в колгоспі, а батько їздив на заробітки. Василь Іванович у старшому шкільному віці теж їздив на заробітки у східні області. Після служби в армії працював робітником та художником-оформлювачем колгоспу «Виноградар». Мав потяг до мистецтва.

Обирався головою профкому школи та депутатом сільради. Був активним учасником боротьби за відродження України. У 1989 році організував Іршавський районний рух та вперше в краї урочисто підняв над школою синьо-жовтий прапор. Особисто встановив стяг України над райкомом партії. Під час ГКЧП вранці, 19 серпня, в кабінеті голови районної ради категорично вимагав негайно засудити дії хунти.

У 1990 році за його проектом в м. Іршава споруджено Пам’ятний хрест на честь січових стрільців Карпатської України. Першим в районі склав військову присягу на вірність України.

У 1994 році В.І. Марущинець був обраний головою села Великий Раковець. Провів рішучі перетворення: довів земельні ділянки селян до 0,5 га, увіковічив у назвах вулиць історичні події та імена Карпатської України, Січових Стрільців, А. Волошина, А. Шептицького, С.Бандери,  Р.Шухевича, Є. Коновальця, О. Довбуша та інших. Вперше в області провів заходи зі вшанування всіх односельців – ветеранів Другої світової війни, добровольців радянської армії, січовиків Карпатської України, солдатів угорської та німецької армій, корпусу Людвіга Свободи та партизанів. Таку його активну державотворчу роботу схвалював народний депутат України першого скликання В’ячеслав Чорновіл.

До речі, із В. Чорноволом 14 серпня 1995 року, на Маковія, зустрічався і автор цих рядків. Ми тоді побували у Великораковецькій сільраді, клубі, бібліотеці і на земельних ділянках селян, які дуже відрізнялися від колгоспних полів.

– Одразу видно, де людське, а де колгоспне, − говорив В’ячеслав Чорновіл. – Кожне людське із душею відноситься до власного поля.

Селяни зустрічали тоді В’ячеслава Максимовича хлібом – сіллю.

1996 року, попри жорсткий спротив агонізуючої системи, став слухачем першого випуску Дипломатичної академії України при Міністерстві закордонних справ України. Пригадується, перебуваючи з дипломатичними місіями в Німеччині, допомагав нашим співвітчизникам, які потрапляли в скрутне становище. Нас, газетярів, передусім цікавило, як сприймають нашу Україну за кордоном, зокрема в ФРН, зважаючи на прагнення нашої держави інтегруватись у Євросоюз. Василь Іванович казав, що наше посольство останнім часом приділяє велику увагу економічному співробітництву між двома державами. Зокрема, німців-бізнесменів приваблює економічний простір України.

Як другий секретар віце-консула, Василь Марущинець відав питаннями легалізації наших громадян у Німеччині. За його словами, їх там приблизно півмільйона, і лише 80 тисяч – на обліку консульських установ країни.

– На жаль, − каже Василь Іванович, − наших співвітчизників часто підводять різні псевдотуристичні фірми, видаючи фальшиві візи. До таких, до речі, ставлення німецьких властей однозначне й суворе. От і доводиться представникам українського посольства «визволяти» цих невдах. Не повірите, протягом роботи в посольстві я побував майже у всіх тюрмах тих німецьких земель, де здійснював консульські повноваження.

А почули б ви, із яким захопленням Василь Іванович розповідав про те, як спільними зусиллями Спілки українців Німеччини та посольства вдалося розшукати та впорядкувати могилу першого президента ЗУНР Євгена Петрушевича та інших видатних діячів того часу.  Водночас познайомився із живими учасниками вікопомних  подій далекого 1939 року в Карпатській Україні. Один виявився навіть земляком із Великого Раківця. Це Семен Орінгай 1920 року народження, що був другом його покійного батька.

Потім В.І. Марущинець працював у посольстві на різних посадах. Тепер він займає посаду радника державного архіву МЗС України, відповідає за діяльність музею історії української дипломатичної служби України.

… Минулого понеділка В.І. Марущинець знову навідався в редакцію районки. А вже у вівторок він брав участь у святкуванні 25-річчя Народного руху України. Тут зустрівся із своїми побратимами, з якими створював районну організацію. Це Олександр Чорба, Ярослав Гудь, Олександр Попдякуник, Василь Кополовець, Юрій Бісьмак, Василь Кузан, Юрій Керечанин, Іван Петришинець, Василь Рязанов, Дмитро Дерен, Михайло Дочинець, Михайло Шинкар, Василь Демчик, Володимир Вдович та ін..

Було про що їм згадати. Не віриться, що з тих пір спливло стільки часу. Те, чого вони прагнули, за що боролися, збулося. Тепер ми живемо у вільній, незалежній, демократичній державі. Слава Україні!

Василь ШКІРЯ."