Наприкінці совково-комуністичної епохи (1985-1990 роки) по всьому Союзу піднялася хвиля осуду політики КПСС (компартії Союзу) та тодішньої держвлади. Я тоді мав 20-25 років.
Пам'ятаю антипартійний (партія ж була одна - КПСС) аргумент тодішніх демократів (демократи - тодішня єдина опозиція до комуністів): ми, мовляв, в есесесері спочатку робимо собі всіляких перешкод, а потім їх долаємо успішно, тобто в розвитку своєму тупцюємо на місці. Наприклад, спланували, наробили безліч - сотні й тисячі! - комуністичних будівництв заводів, фабрик тощо, звели фундаменти і трохи стін, а далі - нема ні технологій, ні фінансів. От всю країну потім кидаємо на подолання штучної розрухи...
Щось подібне я вбачаю в діях стада баранів, які себе вважають патріотами, які весь час лементували про баррриг при владі, про розкрадання й внутрішній антинародний фронт, про здачу України Путіну. Цим стадом є свободівці, всілякі тягнибоківці, білецьківці та інше псевдонаціональне шумовиння.
До такого шумовиння належить і Андрій Денисенко, колишній народний депутат. Особисто мені знайомий Денисенко усю свою каденцію воював на фронті... проти президента Порошенка. Ну, от Порошенко - це ворожий, як казав народний депутат, фронт внутрі країни. Ми спочатку подолаємо цей фронт внутрі, ну а потім попремо всією силою на фронт Донбаський. Бо Порошенко - то є зрадник, капітулянт, крадій, барига, олігарх і взагалі цей Вальцман губить Україну.
Отак ці патріоти разом з Денисенком звели прозору і безбарвну, легку, ніби повітря, перешкоду. Тобто, перешкоду бачили лише вони, розумним людям очевидно - перешкоди ж не було насправді! А тепер цю перешкоду за президента Зелі-пісюніста, змуровану денисенками і тягнибоками, яка з'явилася нахабно, твердо, міцно і вживу, патррріоти денисенки долають героїчно...
Штаб спротиву капітуляції у Січеславі (нині це місто тимчасово називається Дніпро) з Денисенком на чолі ми, звичайно, будемо підтримувати всім своїм патріотичним чином!
Але я хочу запитати в українців денисенків, тягнибоків, інших патррріотів, які топили у лайні державника - президента Порошенка:
"Що, доперло вам, дурні хохли, хто був кращий президент?!"!!
День пам'яти жертв масової депортації українців до Сибіру: 21 жовтня 1947 року.
Пам’ятаємо, не забудемо!
День 21 жовтня 1947 року.
До помешкань ще сонних людей вривалися совіцькі (російські) окупанти й після нетривалого обшуку дозволяли похапцем зібрати особисті речі, після чого у вантажівках доправляли на залізницю, де на людей чекали товарні вагони.
Операція "Запад" була частиною кількарічної нещадної боротьби сталінського режиму з українськими повстанцями (ОУН, УПА). Навесні 1947 року вийшов наказ міністерства держбезпеки (МДБ) УРСР із завданням "у найкоротші терміни зліквідувати бандитизм та національне підпілля на території західних областей України".
Ініціятори операції вважали, що масова депортація ускладнить вербування нових членів ОУН, спонукатиме підпільників здаватися та викличе страх серед місцевих жителів.
Під виселення підпадали всі повнолітні та неповнолітні члени сімей повстанців, засуджених, активних націоналістів, а також близькі родичі, що проживали разом з ними. Для проведення операції було залучено 13 592 співробітників органів внутрішніх справ і військовослужбовців.
Транспортування населення відбувалося з 87 залізничних станцій Західної України.
Це був телевізійний проєкт тележурналіста Віталія Теплова, він, Теплов, є у фільмі. Назва щотижневої передачі на дніпропетровському обласному державному телеканалі - "Політпивбар". Тепер Дніпропетровськ називається містом Дніпро, а буде називатися Січеслав, ми перейменуємо.
Це кінець грудня 1996 року. Мені 31 рік, майже 32, я голова Дніпропетровської (Січеславської) обласної організації ДСУ. ДСУ - це політична партія "Державна Самостійність України". І партія і обласна організація були офіційно зареєстровані Мін'юстом (партія) і обласним управлінням юстиції (облДСУ). Зверну увагу, що назва Січеславська є офіційною назвою обласної парторганізації. Я саме з такою назвою і зареєстрував облДСУ. І це було першим після 1918 року нагадуванням про Січеслав!
Так, це майже 24 роки тому...
Віталія Теплова, журналіста-ведучого, що тоді, що на сьогодні я назвав би ватою. Я навіть не здивуюся, коли він у 2019 році голосував у другому турі президентських виборів за Зеленського, хоча давно не бачився з Тепловим. Теплов щотижня запрошував голів обласних парторганізацій, проводив отакі зустрічі-бесіди, пригощаючи пивом (звідси ПолітПивбар, ну, і реклама дніпропетровського пивокомбінату "Дніпро") і пускав ролика в етер, додаючи рекламу різних фірм. З реклами він і жив, ну, і телеканал, звісно. Рекламу я не видалив із ролика навмисне, хоча вона навіть ще тоді була задовгою і нудною. Але для розуміння тієї епохи реклама надає багато інформації. Ми бачимо які фірми рекламувалися, який товар, нема жодного мобільного телефону для зв'язку, самі стаціонарні, ще й 6-значні (тепер 7 цифр у міських телефонних номерах) тощо.
Через свою ватяність Теплов погано розкрив ідеологію трьох партій, керівників облпарторганізацій яких запросив. Тривалість зустрічі і зйомок була, пам'ятаю, до 2-х чи більше годин, а ролик вийшов на хвилин 15, а решта - реклама... Але, не маючи ні газет, ні телеканалів (інтернет-сайтів тоді ніхто не мав, соцмереж не існувало), ДСУ Андрія Якименка користувалася будь-якою нагодою, щоб виступити перед народними масами. Тому на "пивбар" Теплова, я, звісно, пішов.
Крім Теплова також мене не зрозумів і голова обласної організації УРП (Українська Республіканська Партія) письменник Ярослав Трінчук. Трінчука я особисто знаю на сьогодні вже понад 35 років, його доля ще в совітську епоху занесла до Дніпропетровська з західної України (звідси і приємний західноукраїнський акцент у Ярослава). Що Теплов, що Трінчук звели ідеологію ДСУ до вузькоетнічного розуміння, хоча я вже кілька років, а також на цьому ПолітПивбарі, вже пропагував не етнічний, а націонал-політично-державницький спосіб у розбудові України. Звідси й гасло "Націоналізм - це політична релігія!". Тобто, якщо ти не українець за паспортом чи за народженням, але історично давно вже живеш в Україні, визнаєш її державність, вживаєш українську мову, подальше своє життя пов'язуєш із українським народом і цією землею, якщо своїх дітей ти виховуєш як українців, охопимо все це словом: якщо ти віриш в Україну, то ти й сам уже став українцем! На сьогодні (2020 рік) я маю безліч прикладів такого навернення в українство (багато хто з ветеранів АТО-ООС, зокрема Ігор Лапін, з блогерів Дмитро Чекалкін, несть їм числа!).
Також згадаю злим нетихим (ги-ги) словом журналіста Вадима Рижкова, який тупо вигукував на бесіді: "Та всі партії відірвані від інтересів людей! Що ви хорошого робите людям?!". Рижков, мабуть, думав, що партії повинні ремонтувати дороги, коли й нині це є дорога́ річ для міст, областей і самої держави! Рижков і досі, мабуть, не тямить для чого суспільству потрібні політичні партії... Щоб читач зрозумів хто таке Рижков (помилки нема, са́ме хто таке!), скажу, що цей скиглій, ще як ввели українську гривню і монети (1996 рік, за прем'єрства Лазаренка), нив у своїх статтях, що він плутається з кольорами нових українських копійо́к, бо совкові копійки були іншого кольору!..
Гостеві програми, підприємцеві та юристові із США, з міста Нью-Йорка, Яремі Бачинському я вдячний особисто. Бо саме з того "Пивбару" ми зазнайомилися ближче і саме завдяки Бачинському я побував у липні-серпні 1997 року в Америці за програмою USAID (Агентство США з міжнародного розвитку) з групою українських юристів, суддів, адвокатів (місто Джексон, штат Міссісіпі, поїздки до штату Луїзіяна, місто Новий Орлеан, на Мексиканську затоку Атлантичного океану, семінари та відвідування поліції, тюрем, адвокатських контор, судів і судових процесів в Америці тощо).
Щодо себе на час ПолітПивбару, то скажу, що я тоді мав міжшлюбний період, судові процеси з розлучення та за квартиру (перший процес, звісно, програв, шлюб за наполяганням першої дружини Леськи Половини було розірвано, але квартиру я відсто́яв за собою). Я мав сина Богдана (на тоді йому було 2,5 роки, нині вже 26). І, здається, цей Новий 1997 рік я востаннє зустрічав в Олександрії Кіровоградської области у своєї партійної коханки Лариси Шевчук, яку тепло згадую і досі (я докладніше про цей любовний свій період писав тут: "Лариса", http://yakymenko.blogspot.com/2020/02/1994-29-39.html?m=1).
Ну, а щодо інтерв'ю з містянами на вулицях Дніпропетровська-1996, то скажу, що населення на сьогодні вже змінилося! На 5-й рік Незалежности ніхто не розумівся на партійних ідеологіях і партіях, не цікавився політикою, більше знав російських політиків, ніж всеукраїнських, не кажучи про місцевих. Спадок Совка! Але станом на 2020 рік мало хто не усвідомив якої він "партійности" і за яку партію йому голосувати...
...Переглядаю знову ролик. Так, я змінився зовні (ну, був на чверть століття молодшим, ги-ги!), але - не ідеологічно! Ті ж самі ідеї мною сповідуються і навіть розвиваються і досі. Хіба що прожите після 1996 року життя поглибило, доповнило і відточило мій Націоналізм і Віру в Націю та Україну!
Ми переможемо!
Слава Україні!
Додаток:
Дніпропетровське обласне державне телебачення, щотижнева програма ПолітПивбар, кінець грудня 1996 року.
Я голосував колись за Тягнибока і партію Свобода. Колись - тут головне слово. Тепер не голосую. Чи я змінився? Ні. Змінилася Свобода! Останнє, що змінило мою думку про Свободу - систематична, багаторічна, несправедлива критика на адресу вже колишнього президента, державника Порошенка, людини, що втілила всі основні націоналістичні постулати партії Свобода у життя!
Я знаю особисто зі Свободи патріотичних активістів, можна сказати друзів (через Порошенка вже колишніх), які теж топили проти Порошенка. Мої розмови з ними їх не переконали. "Порошенко - то барига й зло для України!", - віра цих уро́дів непохитна! Я вважаю, що вожді Свободи навернули нижчих членів у шкідливу і злочинну віру - віру в те, що Порошенко - менше зло, ніж Путін чи Зеленський... Ідіоти! Вас Історія укине у помийну яму! Вже укинула!!
Завтра маємо річницю створення СНПУ - Соціял-національної партії України. 13 жовтня 1991 року на з'їзді у Львові утворилася Свобода, попередня її назва СНПУ. З уроди́нами тебе, Уро́дино!
Ось що я писав про партію Свобода у січні 2019 року (додаток). Так, щодо Порошенка пророцтво не збулося... Ну, я ж не знав, що гнилий свободівський вірус Только-нє-барига (а чим він відмінний від кримрашистського Хоть-камні-с-нєба?) буде таким заразним для хохлів і малоросів...
Віктор Ковальчук опублікував моднє нині опитування "За кого проголосуєте з цих двох, трьох і т.д.?" (Viktor Kovalchuk, 11.01.2019, Facebook). І виставив "на подіум" геть нереальний випадок, коли у другий тур на виборах президента України (31.03.2019) вийдуть Порошенко й Кошулинський. Звісно, на сторінці у свободівця переміг Кошулинський, ги-ги. Гм... Люди навіть не здогадуються, що Кошулинський не здолає й першого туру. Але то таке.
Я тамо ж, у Ковальчука, написав свободівцям пророцтво про Свободу. Хочу підкреслити, що нині я - безпартійний націоналіст і в цьому році (у листопаді 2019) матиму вже 30 років націоналістичного стажу. Сюди входить членство в ТУМі (Товариство Української Мови, нині Просвіта), РУХ (Народний Рух України за перебудову), УГС (Українська Гельсінська Спілка), УРП (Українська Республіканська Партія), ДСУ (Державна Самостійсть України), УНА-УНСО (Українська Національна Асамблея-Українська Народня СамоОборона).
Так от, дорікаючи Свободі та пророчачи її занепад, я ніяким чином не кажу про занепад ідеології Націоналізму! Навпаки, Націоналізм в Україні зростатиме й далі і ми ще з вами побачимо Його священний розквіт, силу й перемогу!
Я стверджую, що у Свободи видихся Націоналізм, ця партія розхлюпала Його краплина по краплині, і Його прапор підняли й понесли інші люди!
І ось моє пророцтво про Свободу:
"Президентом у 2019 році стане Порошенко. А далі вже Кошулинський і партія Свобода мають навернути населення у свою віру, якщо хочуть щоб Кошулинський став президентом. Розчарую прихильників Свободи: через помилки Тягнибока у короткий період після перемоги Майдану (лютий 2014) та до інавгурації Порошенка (червень 2014), а також потім, після виборів, коли слід було не лише підтримати новообраного президента, але й увійти у його, читай: у державну, команду, та нерозумний гармидер рік по тому (граната під ВРУ, підтримка насіннєвої дурної "блокади" Донбасу тощо), Свобода відштовхнула від себе навіть своїх прихильників. Крім того, тупо не вбачати у знакових історичних державницьких учинках Порошенка саме його заслугу (на кшталт: заслуга в Томосі не президента Порошенка, а виключно патріярха Філарета) - це все є вчинками, що привели Свободу до маргіналізації і до подальшого, і дуже швидкого, занепаду Свободи і зникнення її з політичної арени України, як, наприклад, компартії Петра Симоненка. Навіть антиСвободівського закону не потрібно, партія сама себе погубить через нерозуміння, що в історичному масштабі Головним Націоналістом та історичною фігурою, що підточить/підточив підвалини Росії, нині став Петро Порошенко. Не жартую.
Сьогодні ми святкуємо 2-річчя незалежности ПЦУ - Православної Церкви України. Незалежности від Московської церкви.
У 1686 році гетьман України Самойлович (на нинішній час його політичні погляди можна визначити, що він був тодішнім Януковичем.) разом з московською царівною Софією, регентшею царського престолу, та тодішнім Московським патріярхом відправляють грамоти-прохання і спільне посольство до Константинополя. І там за 200 червінців і три сорока (120 штук) соболів тодішній Константинопільський патріярх Діонісій IV підписав грамоту про переуступлення тодішньої Київської митрополії під зверхність московського патріярха.
Тут хочу звернути увагу, що канонічної (церковно-законної) передачі української Церкви Москві ніколи не було! Не було ні Вселенського церковного Собору, ні То́мосу від того ж таки Діонісія 4-го, тодішнього Константинопільського Патріярха!
Якщо більш популярно пояснити для теперішнього люду, то я б, як юрист, навів би такий приклад. Ну, от раніше надавалися державні й комунальні квартири громадянам рішенням місцевих виконавчих комітетів рад (і досі такий існує порядок, інша річ, що таких квартир уже нема через відсутність комунального будівництва). Потім із ордером на квартиру, виданим за рішенням райвиконкому, громадянин ішов до ЖЕКу (житлово-експлуатаційної контори), начальниця ЖЕКу видавала ключі на квартиру і вела до квартири, передавала її за актом новосельцеві. Так от, при передачі української Церкви до Москви "ордеру виконкому" (тобто, То́мосу, церковного указу) не було і нема досі, а тільки є "передача начальницею ЖЕКу".
Отже, з 1686 року українська Церква була нелегітимно підпорядкована московській Церкві. Але президент-державник України Петро Порошенко у 2018 році зламав цю московську підступність. Президент Росії Путін навіть задіяв ФСБ, щоби завадити Порошенкові, навіть хотів підкупити і погрожував Патріярхові Варфоломієві! Та все ж стараннями Порошенка у жовтні 2018 року було проведено церковний Собор у Константинополі, на підставі рішення якого у січні 2019 року Патріярх Варфоломій видав церковний указ-То́мос про відновлення української Церкви з митрополитом на чолі як ПЦУ - Православної Церкви України.
Зверну увагу, мова йде не про створення Церкви, а саме про відновлення її та відновлення Патріяршої Константинопільської влади над українською Церквою. Крім того, підкреслю, що українська Церква ПЦУ має Томос про автокефалію (автономію), а московська Церква РПЦ (Русская Православная Церковь, рос.) досі не має і ніколи не мала Томосу про автокефалію! Тобто, з церковно-юридичного погляду РПЦ була і досі є розкольницькою Церквою!
За президентства Порошенка до квітня 2019 року християнські осередки трьох фактичних церков України - УАПЦ (Української Автокефальної Православної Церкви), УПЦ КП (Української Православної Церкви Київського Патріярхату) і УПЦ МП (Української Православної Церкви Московського Патріярхату) - активно переходили в ПЦУ. За президентства Зеленського цей процес загальмувався і навіть у східних регіонах України призупинився. Але ходи́ Історії не зупинити! Я переконаний, що за найближчих кілька років уся християнсько-православна спільнота України перейде до ПЦУ!
Ось що я писав у 2019 році про цю поправді історичну подію - відновлення української Церкви як ПЦУ, Православної Церкви України (додаток).
Автокефалія УПЦ - відновлення ПЦУ: 11 жовтня 2018 року.
Синод Вселенського Константинопільського Патріярхату на своєму з'їзді 09-11.10.2018 надав Українській Православній Церкві автокефалію (автономію) 11 жовтня 2018 року, скасував анатеми, накладені РПЦ (Русскою Православною Церквою) на митрополита УАПЦ (Української Автокефальної Православної Церкви) Макарія та патріярха УПЦ КП (Української Православної Церкви Київського Патріярхату) Філарета, скасував грамоту (Синодальний лист) 1686 року про перепідпорядкування Московському патріярхові Київської митрополії, що означає, що території всієї сучасної Білорусі, частково сучасної Польщі (Холмська і Перемишлянська єпархії) і сучасної Росії (Смоленська і Брянська єпархії) є канонічними територіями Київської митрополії. Синод висловився за надання Томосу (церковного указу) про автокефалію в разі об'єднання всіх українських православних церков у єдину помісну церкву. Константинопільський Патріярх Варфоломій у січні 2019 року надав українській церкві Томос після Об'єднавчого з'їзду українських церков (УАПЦ та УПЦ КП).
Таким чином, 11 жовтня 2018 року відновлено Українську Церкву митрополичого рівня - ПЦУ (Православну Церкву України), як було за Володимира Великого (Володимира Хрестителя) у 10 столітті (масове хрещення киян - 988 рік) і за подальших руських (українських) князів.
