Наприкінці липня 2017 року пробув разом із сином Богданом (23 роки) у Маріуполі, Донецька область. Поєднав родинні зв'язки з відпочинком. У Маріуполі живе мій 2-юрідний брат Сергій Сімцов (55 років), небіж (племінник) моєї мами (76 років). Моя мама Любов і Сергіїв батько Василь є рідними братом і сестрою. Василь Сімцов, мій дядько, вже кілька років як помер.
Тиждень відпочинку в Маріуполі (24-28 липня 2017 року), прифронтовому місті, надав мені і синові багато кіно-фото матеріялу.
Тому розпочинаю цикл дописів під загальною назвою "Маріупільський щоденник".
На світлині:
Плакат-білборд у Маріуполі. Приморський бульвар, місто Маріупіль, Донецька область, Україна.
Знімкував 25 липня 2017 року Андрій Якименко.
До пропаганди в Україні моє ставлення критично-зле. Я про це постійно пишу. Пропаганди у нас - повно! Всілякої. Від ґейської до сепарської, вкупі з москво-російської. А от державної - нема! Наш Мінстець (міністерство інформполітики) треба розпустити. І створити щось на кшталт міністерства освіти й пропаганди на чолі із Геббельсом. Або Якименком.
Та то буде згодом.
У Маріуполі, якщо порівнювати із Січеславом, нинішнім денисенковим Днєпромъ, пропаганда, як не дивно, є. Українська пропаганда. Скрізь - синьо-жовті прапорці на стовпах та комунально-державних установах (на установах ще й великі українські прапори). Брат Сергій сказав, що прапорів трохи побільшало на свято металургів (якраз у липні). Скрізь я бачу вкраплення то вишиванково-візерункові малюнки, то двоколірне (синє й жовте) пофарбування кіоску, паркану тощо. Проти Січеслава - набагато більше!
Іще одне - специфіка держпропаганди. Як на цьому плакаті. Нехай російською, але порівнюється мирний український Маріупіль і сепарський зруйнований москалями Донецьк (аеропорт).
Таки місцева влада - як цивільна, так і військова - усвідомлюють цю силу - силу пропаганди!
02 серпня 2017 року
